Любомир Олексійович
Трясця!
П'ятнадцять років пройшло від часу заснування мого першого заводу, а здається я знову молодий хлопчина на побігеньках.
— Стасе, — намагаюся не кричати по телефону на директора заводу у Києві, — В тебе ж завжди розумна мордяка! Чого ж ти не прослідкував, що наші конкуренти взяли в обхід Східну частину України? Ти геть дурний? Чи думаєш я у Львові, де до дідька лисого і так багато роботи – маю за всім слідкувати?!
Стас мовчав. Що любив у своїх підлеглих – то це те, що вони знають коли краще змовчати. Розумів, що Стас не мав відношення до аналітики ринку, але аудитор Павло ще напевно спав, тому не брав слухавки.
— Об одинадцятій буду у вас, — сказав на прощання, — Молися, аби у вас все було в порядку. І так… постарайся додзвонитися до Павла. Якщо він хоче втримати п’яту точку у своєму кріслі – нехай готує феноменальну промову чому не попередив про конкурентів до відкриття представництва у Запоріжжі.
Як же мене дратувало все це.
Усі працівники, яких наймаєш лише деякий час удають відданіть роботі. А потім п'ють каву в очікуванні зарплатні. Якби мав хороших кандидатів, то б давно змінив весь штат у Києві. Через те, що найпотужніший завод бруківки був у Львові, то звісно тримати в кулаку два виробництва у Києві було справою не легкою.
А рідний брат, який був співзасновником нашого бізнесу був занадто повільний і лояльний. Весь у матір. Та також відрізнялася особливим флегматизмом до більшості речей у житті. Тому напевно через це не помітила дурників за кермом спортивної автівки, яка знесла їй голову.
Мама була хорошою, але у нас з нею стосунки ніколи не ладились. Вона хотіла проти моєї волі всунути мене в університет на програміста, бо вважала це дуже перспективним. А я ж чітко знав, що не хочу працювати на когось. Ще у дванадцять почав слухати лекції бізнесменів і у шістнадцять мав на меті створити щось масштабне. Те, що змінить світ.
Моя бруківка не змінила світ, але принаймні вона була в топі на ринку України. Тому мене неабияк розізлило те, що на Сході почала діяти компанія «Брук Сес»
Хто вони взагалі такі?
Відкрилися п’ять років тому і зараз лідирували по всьому Сході.
На трасі Київ-Чоп зранку було спокійно. Автівок було не багато, хіба що туди-сюди їздили далекобійники.
Мені подобалась далека дорога. Подобалось зупинятися в придорожні кав'ярні і щипати сільських офіціанток за натуральні дупки.
Вони завжди так щиро шарілися, що хотілося затащити хоч одну з них собі у автівку. Але от, ті що погоджувались – одразу ставали не цікавими. А ті, що лякалися – ніколи не піддавалися, навіть за чайові у валюті.
Від думок про молодих сільських офіціанток думки занесли у непотрібне річище і я припаркував авто біля ресторанчика «М'ясний двір»
В середині було прохолодно і не було жодної душі. Не дивно, бо на годиннику лише сьома ранку.
— Працюєте? — запитав направляючись до бару.
— Так.
— Меню, — простяг руку.
Бармену на вигляд було десь під сорок. Якщо до мене підійде офіціантка в такому віці – прийдеться покинути цей заклад.
Все-таки через роботу я геть забуваю про звичайну чоловічу потребу. Останній раз її задовольнила якась блондинка з нічного клубу. Не любив я ті розлогі заклади деградації, але швидкого сексу звик шукати лише там. Він був не досить якісним, часто ті довгоногі «курочки» були в мотлох п’яні, а це мене не сильно збуджувало. Інше діло офіціантки, секретарки, і інші підлеглі молоді дівчатка. От лише розвести їх на щось більше було не завжди легко. Просто лише з тими, хто надіється на щось більше. Молоді «курочки» люблять грошенята. Заради них вони здатні на багато що. От лише я не любив платити багато. Особливо утриманкам. Можу всунути за одну ніч двісті доларів, але на більше – дуля з маком. Скільки було тих, хто після сексу починали одягати на себе мою футболку, шуршати на кухні згадуючи всі свої кулінарні вміння. Таке мене не цікавило. Зробила справу – отримала гроші – гуляй.
Раптом до мене підійшла офіціантка. Молода, тому я криво всміхнувся.
— Вже можна прийняти замовлення? — прощебетала вона.
Офіціантка була одягнена у чорну футболку і таку ж чорну і досить коротеньку спідничку поверх яких вона мала білий фартушок.
— Так, — відповів.
Вона швиденько дістала з фартушка блокнотик і ручку.
— Каву і сирники.
— Добре.
Вона розвернулась на триста шістдесят градусів, а я все-таки встиг ляснути її по дупці.
Дівчина застигла.
— Сто доларів. — промовив.
— Що? — вона з обуренням нависла над мною, — Що Ви собі дозволяєте?
— А ти не дивилася мелодрами про багатіїв і їх багатеньких дружин?
— Що?
Ось тут це дівча здавалося мені трішки тупуватим, тому зрозумів, що добитися таку стане не так вже і важко.
— Он моя тачка, — показав на припарковане авто люкс-класу.
— Все буде твоїм, коли покажеш мені трішки ласки.
— Так я і повірила.
— А що мені залишається робити? Одна робота і робота. На кохання немає часу.
— То Ви готові одружитися з першою ліпшою?
Одружитися? Тепер був впевнений, ця «курочка» була не лише безпорідною, а ще тугодумкою.
— А що тут такого? Ти гарна, молода. Скільки тобі?
— Двадцять.
— Ну от. Підходиш.
Вона ненароком кинула оком на бармена, який п'ялився на нас і присіла поруч.
— Ну то давайте хоч познайомимося, — сказала вже більш привітним тоном.
На крючку.
— Мене звати Олексій Любомирович. Називати мене лише так і лише на Ви, — одразу поставив умови, — Мені тридцять, — трішки прибрехав, — Маю власні заводи з виготовлення бруків.
— Бруків? — вона витріщила на мене свої тупі оченята.
До речі оченята у неї були досить великі. Якогось болотяного відтінку. Волосся русяве, десь до пояса. А сама була нормально доглянута, як для офіціантки в придорожньому ресторанчику.
#8765 в Любовні романи
#3408 в Сучасний любовний роман
#2978 в Сучасна проза
Відредаговано: 29.08.2022