Розділ 6. Анна

Максим мені сподобався. Він був гарним, завжди посміхався і про щось розповідав. Його манера триматися і поводитись була протилежною Остапу.

Я дізналася, що Максим, як і я приїжджий-студент. Сам родом зі Здолбунова у Рівненській області. Навчається на економіста і поняття не має де буде працювати. Має декілька підробітків. 

Якби не його вік, то мене нічого б не бентежило. А так… Зустрічатися з молодшим за себе – просто не моє.

Зрештою, з’ївши великий сет з сушами і ролами – Максим запропонував провести мене додому. Яка ж була його радість, що я живу близько і не прийдеться викликати таксі.

На вигляд він був не бідний, але я бачила в ньому те, що і в решті студентів. Він рахував кожну гривню і тим самим ще нагадував мене.

Мені чомусь подумалось, що хлопцям-студентам завжди важче за нас дівчат. Ми можемо ось так поїсти чужим коштом, чи відвідати кіно, театр… А вони… Все своїм коштом повинні оплачувати.

— Тобі не холодно? — запитав, бо на вулиці стояла літня прохолода вечора.

— Ні, — збрехала.

Чомусь не хотілося, аби він знімав свою легеньку курточку і одягав на мене. Якось було дивно приймати залицяння від хлопця молодшого за мене на три роки. Було якесь бажання самій щось йому запропонувати.

Вже біля дверей мого під’їзду між нами виникла тиша. Я не знала, як себе поводити і мені здалося, що Максим відчуває теж саме.

Раптом він наважився і підійшов ближче.

«Ні, ні, ні. Не роби цього» — загуло у свідомості.

Але він не чув моїх думок, тому наблизився до моїх губ і обійняв за талію. Я відповіла поцілунком, хоч не була готова до такого повороту подій.

Напевно я відповіла, бо відчувала якийсь борг за те, що "затоптала" не дешевий сет у суші-барі.

— Ми ще зустрінемось? — питає він після ніжного поцілунку.

— Так, — відповіла одразу.

Посміхаючись я направилася у під’їзд, а Максим продовжував стояти дивлячись на мене з ніжністю.

«Невже так швидко закохався?»

***

Цього ранку я не стала просинатися зарання. Вирішила, що години – цілком вистачить для сніданку і зборів на роботу. Цього разу одягла діловий брючний костюм, який купила раніше для пар в університеті, але для роботи він підходив куди більше. А на ноги насунула білі кросівки. Через мої невезіння з бруківкою – вирішила більше не ризикувати життям і здоров’ям.

— Ти вчора була з Остапом? — запитала Ізольда Вікторівна побачивши розу на кухні, де я пила чай.

— Ні, — посміхнулася.

— М-м-м. Хтось новенький появився?

Мені подобалось жити з Ізольдою Вікторівною. У мене часто було відчуття, що я проживаю зі своєї родичкою. Їй було сорок чотири, незаміжня і не мала дітей. Працювала пів дня на Краківському ринку продаючи жіночі і чоловічі носочки з трусами. 

— Та так, — махнула рукою, — Нічого серйозного. Просто один хлопець подарував. У мене немає планів з ним зустрічатися.

Ізольда Вікторівна посміхнулася і мені здалося вона і сама згадала себе молодою.

Насправді у ній була особливість, яка мене дуже здивувала – вона ніколи не була одружена. Ось так проживала у цій трикімнатній квартирі з батьками, а коли ті померли – так і залишилась тут самотою. Вона не мала своїх дітей, зате часто дзвонила племінникам.

Дорогою на роботу я купила кави і пила уявляючи себе бізнес вумен на Манхеттен Сіті. Розмірковувала, як так можна прожити життя, аби не переїхати від батьків, не завести власну сім’ю і так залишитись на тому ж місці де народилася. Як на мене – життя дарує нам безліч можливостей, то для чого обмежувати себе і не йти далі?

Раптом мої роздуми обірвалися. Бо нога підігнулася провалившись у ямку з-під каменя бруківки.

— Та нехай його — розізлилась, бо через цей маневр розлила каву собі на піджак.

— Вам допомогти? — почула я знайомий голос.

Біля мене стояв чоловік, який простягнув мені маленьку упаковочку вологих серветок.

— Та вже не допоможе, — сказала знімаючи піджак.

Пляма була великою і я гадки не мала, як її випрати від світло блакитної тканини.

— Я точно подам в суд на тих, хто займається викладанням бруківки. Вона вбити мене хоче!

Чоловік почав сміятися. І через цей сміх я згадала де його бачила.

— Це ж Ви вчора теж до мене підбігли, коли я впала?

— Так, — він вдоволено посміхнувся.

Чоловік був гарним, але з такими я ніколи не мала справу. Весь його вигляд кричав, що він з іншого світу. Того, де живуть багатії, а не такі простачки, як я.

— Мій спаситель від бруківки, — ляпнула я, а саму кинуло в жар, він того що я несу, — Дякую, — сказала перед тим, як просто посунути вперед.

— А можна Ваш телефончик? — крикнув вслід чоловік.

— Не можна, — гукнула у відповідь.

***

В редакції робота кипіла.

Соня, Катя і навіть Ірина Степанівна до обіду здали по рахунку на рекламу. Лише я не могла зосередитись на роботі. Коли зранку в мене щось йшло не по плану – весь день не вдавався.

— Це ж треба було якомусь бовдуру вигадати бруківку, — вголос жалілася для колег, — А інші бовдури підтримали.

— Не переймайся, — заспокоювала Ірина Степанівна — Замочи піджак у розчині з укусом і все добре випереться.

— Ой, — втрутилася Соня, — Навіть не знаю. Колір такий ніжно блакитний. Аби не зіпсувати.

— Можна в хімчистку віддати, — порадила Катя, яка як завжди виглядала заклопотанішою за всіх нас, — У нас якраз рекламується одна. Можливо знижку якусь зробить.

Мені подобався мій єдиний піджак. У ньому було тепло, коли ставало холодно. Його зручно було нести у руках у моменти літньої спеки.

До кінця робочого дня гуглила про те, як видалити пляму від кави і все більше засмучувалася від думки, що і правда його світло-блакитний колір може зіпсуватися.

До кінця робочого дня мені вдалося виписати лише один рахунок, від чого Ольга Вікторівна трішки мене насварила. І це при тому, що в мене не було днів без рахунків, як в інших колег і був виконаний план мінімум на місяць вперед.