Розділ 5. Анна

Бридко. Нестерпно. Боляче.

Хто я така? Чому мені так важко стати незалежною? Невже заради пару копійок маю терпіти цього Остапа до якого не залишилось жодних почуттів?

Він лежав біля мене на дивані палячи дешеві цигарки.

Дивлюсь на нього з натягнутою посмішкою, а в самої в горлі ком з блювотиння.

— Остапе, — звертаюся ніжно проводячи рукою по лахматих грудях, — Може не потрібно курити в квартирі?

Він хмикає і гладить мене по голові.

— Це моя квартира. Що хочу те і роблю.

«Моя квартира?» Невже він настільки пристосуванець?

— А хіба не твоїх батьків?

— Ну то ж батьки не вічні.

Що? Та що зі мною було не так, чи геть була сліпа?

Лежу гола закутавшись в плед з хлопцем, який не має ні планів, ні цілей, ні мрій. Він хотів заволокти мене у своє болото.

«Не дозволю» — зціплюю зуби.

— Ой, мені потрібно сьогодні бути дома, — випалюю першу брехню, яка спала на думку, - Ізольда Вікторівна просила аби я була дома. В неї щось з тиском. Боїться сама залишатися…

— Ну добре, — він швидко встає з дивану, — Збираємось. Завезу тебе.

Отримавши своє – він швидко погодився. Бридко.

Дорогою Остап розповідав мені про серіал, на який він нещодавно підсів. Це був якийсь корейський бойовик, який мене точно не цікавив. Дивлюсь у вікно і думаю про те, що хочу подорослішати. Так хочу, аби мої інфантильні думки вивітрились з голови. Чому ж так важко перестати просто сидіти у всіх на шиї?

Моя мама – сильна і незалежна жінка. Вона виростила мене без тата і привчала з дитинства до праці. От лише мені хотілося весь час побути дитиною. Навіть зараз – відчуваю себе, ніби мені тринадцять, а не двадцять два.

По суті я не одна така. В моїй групі з університету були одногрупники, які теж ніколи не працювали. Але те, що мама злиться на мене через це – змушувало мене стати дорослішою.

Остап все розповідав і розповідав, а я лише вдавала, що слухаю.

Через гарчання старого жигуля – нічогісінько не чула. Лише деякі слова долітали, через які розуміла, що мова про серіал.

— Приїхали, крихітно, — сказав так пафосно, ніби привіз мене на авто люкс класу.

— Дякую, — сказала і швиденько вилетіла, — Я подзвоню, — кинула наостанок.

Насправді телефонувати не збиралася. Взагалі після всього, що було в Остапа дома – мене пробудило.

Я не повинна піддаватися колишнім почуттям чи тримати його, як фінансову подушку. Не хочу терпіти його лише заради цього. Я не кохаю його. І це остаточно.

***

Ранок у мене сьогодні настав аж у шостій. Взагалі я така людина, що люблю поспати, але сьогодні вирішила встати раніше.

Хотіла перед роботою знайти декілька фірм для реклами з інших областей України, але яким була би цікава реклама у нашій області.

Перебираючи в Інтернеті різні фірми – до горла приступав комок сліз. Він може там залишатися годинами, а то і днями, але сліз я не лила.

Мама не любила в дитинстві, коли я плачу, тому звикла стримувати біль, яку труїла душу.

Не могла зрозуміти, що робити з Остапом. Невже прийдеться сказами: «Ми розходимось?», а коли почне вибачатися і дарувати квіти? А якщо буде стукати у цю квартиру? Проблем з Ізольдою Вікторівною я точно не хотіла.

«А що якщо його замінити?» — виринуло в підсвідомості.

Це була б не погана ідея. «Клин, клином» — як то кажуть.

Довго не думаючи – завантажила додаток знайомств і швидко заповнила анкету. Останній нюанс – завантажила своє улюблене селфі.

Поки пішла у ванну на моєму телефоні вже було декілька повідомлень від чоловіків.

Більшість із них без банального: «привіт» - пропонували просто секс. Ніколи не розуміла, чим чоловікам подобається просто секс. Без емоцій і почуттів – це просто механіка, яка не задовольняє, а лише наводить смуток. Чи можливо в чоловічій голові все працює інакше?

Довго не міркуючи – одразу видаляю тих, хто пропонує тілесні втіхи.

На роботу збиралася не швидко, бо часу вистачало.

Сьогодні чомусь захотілося бути гарною. Ну а що як, хтось вирішить на вулиці познайомитися? Таке вже траплялося, от лише я відмовляла словами: «у мене є хлопець» Тьху! Це ж треба скільки часу я віддала для цього «хлопця-горобця» в якого ні амбіцій, ні розвитку, ще і думки: «батьки не вічні»

Одягаю червону суконьку, яка від поривів вітру любила розлітатися в сторони. І звичайно ненависні каблучки. Хоч після них болять ноги і геть і не зручно, але ж як вони видовжують мої і без того стрункі ніжки.

Зробивши легкий макіяж, бо до цього образу, якби ще яркий макіяж – то буду геть, ніби зібралася на побачення, а не роботу.

Хоч у редакції не було чіткого дрескоду, але поки в мене стажування – не буду діяти необдумано.

На вулиці було сонячно.

Мені подобалось іти впевнено на каблучках коливаючи стегнами у різні сторони. Це ніби якийсь особливий вид йоги, від якого приходить усвідомлення – ти можеш все. Для цього лише потрібно відчувати внутрішню впевненість.

Я помічаю зацікавлені погляди чоловіків і розумію чому. Від думки, що я гарна не лише для Остапа – втішаюсь.

«Не все так погано»

Коли заходжу в кабінет бачу лише Катю.

Я прийшла на двадцять хвилин раніше, тому не очікувала її побачити тут.

— Ти завжди так рано приходиш? — питаю.

Та лише заклопотано перебирала стоси газет.

— Лише, коли не встигаю за планом.

Вирішивши не відволікати колегу від роботи – я дістала дані, які залишила керівниця магазину оптики і переписала їх на клаптик паперу, аби потім віддати Ользі Вікторівні.

Боковим зором я помітила, що Катя перестала займатися газетами.

— Це новий рахунок? — врешті вона запитала.

В її голосі був не лише подив, а ніби заздрість.

— Вчора домовилась з магазином, який нещодавно відчинився, — пояснила.