Розділ 4. Анна

Після роботи вийшла разом з колегами: Сонею, Катею і Іриною Степанівною.

— Ви йдіть, я декого чекаю, — сказала їм.

Взагалі через продану рекламу в перший же робочий день – я швидко влилася в колектив. Виявляється, між рекламістами немає сильної конкуренції, адже всі працюють над одним – забезпечити «Львів Пост» рекламою. Тому кожна продана реклама – втіха для кожної з нас. Бо якщо перед виходом газети було б забагато вільних місць, які Ольга Вікторівна виділила на рекламу, то вона була б дуже не задоволена. По розповіді колег, перед виходом газети головна редакторка не відпускає нікого, поки ті не заповнять вільні місця.

«Одного разу ми продавали рекламу уночі» — призналася Катя. І від того мені стало трішки страшно. Не могла уявити, як можна з кимось домовитись на рекламу серед ночі, коли люди займаються домашніми справами, сім’єю, собою, але точно не роботою.

Я роздивлялася бруківку під ногами і очікувала свого хлопця, якого ніяк не можу остаточно покинути.

Раптом на вуличці щось запихкало, затріщало, що мені захотілося виколупати бруківку і зарядити в авто, яке наближалося. Ніколи не розуміла, як можна спокійно їздити на старих жигулях. Вони ж небезпечні для тих хто в середині і тих, хто оточує. От лише декілька секунд цього грохоту і я вже на нервах. А нервові клітини повільно відновлюються.

От лише, якби знала, що мене очікує далі, то би випила б валеріанки.

Світло салатовий жигуль припаркувався прямісінько біля мене так, що по звуках здавалося,ніби біля мене здох слон.

І тут дверцята затріщали, заскрипіли, а з-за них…

— Остап? — отетеріла я.

— Подобається? — він вийшов тримаючи в руках букет білосніжних ромашок.

На квітах Остап ніколи не економив. Я вже звикла, що майже на кожну зустріч він десь дістає для мене букетики. Раніше було приємно, але навіть до такого звикаєш і перестаєш придавати цьому значення.

— Це що? — оглядаюся, аби ніхто не побачив мене з таким горе-кавалером на жигулях.

— Моя нова пташечка, — він посміхнувся зубами, яким давно було пора на стоматологічну гігієну.

— Ти купив жигуль? — ставлю питання, хоч відповідь і так мені зрозуміла.

— Тобі не подобається?

«Так, Аню, вгамуйся. Всього до зарплати» — наказую собі.

— Та ні… просто не сподівано.

В авто сиділа ніби на колючках.

Вмовивши Остапа, що буду сидіти позаду я трималася руками за все, що лише можна. Хлопець щось розповідав, а я лише вдавала, що слухаю. Насправді коли жигуль їде по бруківці – ти не чуєш нікого. Лише безперервний шум, від якого починає боліти голова.

За роки наших зустрічань я неодноразово була в гостях в Остапа. Навіть знайома з батьками, з якими він разом проживав і старшим братом, який переїхав у Київ.

Найбільше, що мені не подобалося у майбутніх планах Остапа, так це те, що він хоче все життя жити з батьками. Коли я була у нього – він водив мене по маленькій двокімнатній хрущовці і з захватом розповідав, де я можу розкласти свої речі, коли переїду. Спочатку, я навіть хотіла переїхати до нього, але він сказав, що зробити це можна лише після весілля, бо його батьки дотримуються таких поглядів. І от з того часу, як відрізало. Одружуватися не хочу, тим паче на Остапові.

Кинути все, аби жити з його батьками? Не розуміла, чому він сам не бачить абсурдність такої пропозиції.

Коли авто повернуло з Кульпарківської на вулицю Володимира Великого я приготувалася на вихід.

Не знала, що було в планах в Остапа, але перед любощами він завжди годував мене. А так, як грошей в мене на їжу залишилося обмаль, то моє рішення позустрічатися з ним до зарплати здавалося мені цілком розумним.

— Ти така гарна сьогодні, — почула його, коли він заглушив нарешті свого «салатового звіра»

— Дякую, — якомога ширше натягнула посмішку.

— В мене для тебе сюрприз.

— Ще один?

***

Сюрпризом виявилася велика піца, яка лежала на журнальному столику біля плазми у вітальні, за сумісництвом кімнати батьків Остапа.

— Ммм, мені подобається сюрприз, — сказала, бо вже хотілося їсти.

— Я знав, що тобі сподобається. До речі, вже і фільм скачався.

Далі він робив якійсь маніпуляції, аби перенести скачений з Інтернету фільм з ноутбуку на плазму, а я тим часом дивилася на піцу з куркою і ананасами і не могла стриматись.

— Довго ще? — запитала.

— Та почекай. Не їж поки.

«Знущання якесь»

Тим часом поки Остап налаштовував нам новий фільм, який він знайшов десь на торентах я вирішила полистати Львівські фірми, аби запропонувати їм рекламу.

— Так, так, так, — водила пальцем по крену смартфону, — Ось воно.

Я знайшла магазин оптики, який відчинився лише на цьому тижні. Довго не думаючи я зателефонувала.

— Алло, — почула в слухавці жіночий голос.

— Доброго дня! Бачила в Інтернеті, що Ви нещодавно відчинися, — почала я, — Мене звати Аня і я займаюся рекламою у Львівській області.

— Ви рекламу хочете мені запропонувати? — не могла зрозуміти, жіночка сердиться, чи навпаки задоволена?

— Так.

— Це ж чудово. А де саме?

— У популярному виданні «Львів Пост»

— Ого. Звучить багатообіцяюче. А що це за видання?

— Друковане видання, яке розповсюджується по всій Львівській області. Також у нас є сайт, де ми можемо паралельно з газетою розмістити рекламу.

— А ціни які?

О, я любила момент, коли питали про ціну. Загалом після цього багато хто погоджується на рекламу.

Я встигла сказати лише ціну найдорожчої реклами на першій сторінці і почула заповітне:

— Чудово, запишіть мене на цю рекламу.

— На який термін? Можемо на один вихід газети, на місяць, два…

— На пів року.

Оце так! Мій перший робочий день закінчився, а я вже маю рекламу на першій шпальті на пів року?