Розділ 3. Анна

Домовлятися з деканшею було не просто, проте вона врешті погодилась на те, що я буду пропускати пари.

— Головне, — підморгнула, — Сесію аби закрила добре і диплом завершила писати.

Як це все буде – поняття не маю. Сесії ніколи не вдавалися мені легко. Я була частим гостем на перездачах.

Але сьогодні воліла про це більше не згадувати. Бо сьогодні – мій перший робочий день.

Я одягнула блакитну сорочку і темну спідничку міді. На ноги більше не ризикнула натягати підбори. На ніжках красувалися блакитні балетки, які я придбала нещодавно на Краківському ринку.

Редакція була розташована на другому поверсі старовинного будинку у самому центрі міста. Вже звикла до цих всіх красивих, але аварійних будівель. Ніколи не розуміла в чому суть історичної цінності. Я надавала перевагу жити «тут і зараз». Це була моя філософія і вона базувалася на тому, що люди мають розвиватися без поглядів через плече. Ось і Остап після вчорашньої розмови біля університету – не з’являвся мені на очі і навіть не телефонує.

Відчуваю ніби я скинула гору з плечей і рухатися стало простіше.

Біля кабінету Ольги Вікторівни зупиняюся і обережно стукаю.

З-за дверей почула: «Заходьте»

— Доброго дня! — заходжу посміхаючись.

Я досить нервуюся в присутності будь-яких чи то викладачів, чи то керівників. Усі ці люди, які мають хоч трішки влади у своїх руках – дуже мене хвилюють.

— Аню, проходь!

Головна редакторка виглядала сьогодні більш бадьоро, чим на співбесіді. Вона навіть розпустила своє біляве фарбоване волосся.

— Готова влитися у світ газетної реклами? — питає мене.

— Завжди готова, — відповідаю з щирим ентузіазмом.

Ольга Вікторівна розправила плечі і випрямилася перед тим, як вийти з кабінету. Я сунула за нею вдаючи впевненість і цікавість. Насправді всередині серце тріпотіло від хвилювання. Це моя перша в житті робота, де мені будуть платити справжнісінькі грошенята. Звісно, більша частина буде йти на оренду кімнати і харчування, але Ольга Вікторівна сказала ще на співбесіді, що з продажу реклами я буду мати не поганий відсоток. Тому в моїх інтересах продати реклами якомога більше.  Рекламних сторінок у великому виданні «Львів Пост» вистачало.

Ми сунули темним коридорчиком, а редакторка провела мені міні екскурсію:

- Ось тут журналісти, — показала на дерев’яні дверцята збоку, там кухня, - махнула  рукою вглиб коридору, а напроти туалет. Ось, — показала на ще одні дерев’яні дверцята, — Кабінет Зеновія Мілоновича – власника газети.

Власник? А я чомусь думала, що головна редакторка і є власниця цього видання. Шкодувала про те, що навіть не додумалась на днях погуглити історію видання у якому працюю.

— Добрий день дівчатка, — Ольга Вікторівна відчинила двері, такі ж дерев’яні і скрипучі, як решта, — А я до Вас новеньку привела.

Я посунула за редакторкою і натягнула посмішку до вух.

— Добрий день, — скромно привіталася.

Ох і не любила я цю увагу і вливання в нові колективи. Завжди старалася уникати таких ситуацій, але життя таке, що їх не уникнути.

Кабінет був невеличкий, але вміщував чотири письмові столики з ноутбуками, шафами з газетами, різним приладдям назв яких я ще не знала.

За столиком, що біля дверей, сиділа струнка білявка. Біля вікна було два столики. За одним була дівчина з понурим поглядом, їй було десь за тридцять, а за іншим, біля неї,  повнява жіночка з короткою стрижкою за шістдесят років.

— Привіт, — привіталася перша білявка, — Я Соня, а це, — вона показала рукою на втомлену на вигляд дівчину з русявим волоссям і мішкуватим одягом, — Катя. А це, — показала рукою на жіночку «в роках», — Ірина Степанівна.

— О, — обізвалася одразу Ірина Степанівна, — Швидко Ви нам працівницю знайшли.

— Як тільки Марина підписала документи на декретну відпустку, — почала говорити Ольга Вікторівна, — Так одразу мені на пошту резюме прийшло. Думаю – знак, — вона підморгнула мені.

А я не знала, як реагувати. Лише посміхнулася.

— Так, так, так — закрутилася редакторка, — Аню, сідайте тут, — показала мені на стілець за вільним столиком.

Я впала на стілець ніби вкопана. Постійно посміхалася і думала про те, що мені все ж потрібно відвідати якісь курси по навичках комунікації, бо в моменти, коли хочу щось сказати – щось душить в горлі.

Ольга Вікторівна скрипнула дерев’яними дверцятами.

— Катю, — звернулася до русявої дівчини, — Зайдіть до мене.

Та миттю кинула свої справи і побігла за головною редакторкою.

Я ж просто кліпала очима, бо ще не розуміла, що мені потрібно робити.

На щастя довго чекати не прийшлося. Біля мене нависла Ірина Степанівна, яка кинула мені на стіл стос газет.

— В них відмічені реклами. Маєш попередедзвонювати у всі фірми, що я відмітила. Будеш говорити, що бачила їх рекламу у цих виданнях і запропонуєш їм порекламуватися у нас.

«Ого! Невже так просто?» — перше, що подумала.

— Дякую, — відповіла.

Я набрала перший номер і застигла. Слухала гудки і тримала кулаки, аби ніхто не взяв слухавку. Це була компанія по продажу розсади.

— Доброго дня, телефоную Вам з редакції газети «Львів Пост», — почала я, — Бачила Вашу рекламу у газеті «Український вісник» і хочу Вам запропонувати ще кращу рекламу.

— Ммм, цікаво, — почула в слухавці жіночий голос.

— Наша газета не лише рекламна, а й має широку аудиторію завдяки журналістським матеріалам, а покриття хоч Львівська область, але ми випереджаємо по передплаті всеукраїнські видання, — брехала я, бо правди не знала. Лише несла що не будь, аби не здатися некомпетентною перед новими колегами, які нагострили вуха і затихли, — Ціна на рекламу у нас не низька, але вона того варта. Спробуйте замовити рекламу хоча би на місяць, а далі самі будете мені телефонувати.