Одного дня кожен просинається з думкою: «Все. Я дорослий»
У всіх цей момент настає в різний час. В когось ще у шістнадцять, в когось після закінчення університету, в когось в тридцять, в когось в сорок… А в мене цей момент настав із фразою мами: «Потрібно тобі вже самій себе забезпечувати»
Для мене це як грім серед ясного неба. Так, ми з мамою не дуже ладили через мою різку манеру з нею розмовляти. Вона весь час дзвонила мені по декілька разів на день і на ніч, бо не довіряла, що дочка може не наробити дурниць знаходячись далеко від неї.
Я п’ятий рік навчалася в «Українській академії друкарства» Спеціальність «Журналістика», а спеціалізація «Реклама та зв’язки з громадськістю». Спочатку мені подобалось розповідати де саме я навчаюся і на кого. Для маленького Луцька з якого я родом, такий універ – престижний. Але у Львові ходять чутки, що це один з університетів після яких важко знайти роботу. Хоч він і державний.
Та лише не по моїй спеціалізації. Хороших рекламістів тут розбирають, як гарячі пиріжки. Та акцент на «хороших». Я ж була без досвіду будь-якої роботи. Мені подобався статус студентки. Мама давала мені кошти на оренду кімнати, продукти, одяг. А тепер через невдалу сварку – сказала, що пора мені вже самій себе забезпечувати.
Так, багато моїх одногрупників вже працювали. А я хоч і навчалася більш менш добре, не була впевнена, що розумію взагалі свою роботу. Теорію можу розповісти прочитавши перед цим конспект, але на рахунок практики… Вони завжди вдавалися мені важко.
А практика у нас була кожного року. Де мене тільки не носило: і на телебаченні, і на радіо, і в газетах. Я лише не пробувала бути рекламістом на підприємствах. Та і не дуже хотілося.
Тріпочу головою.
«Геть, геть, геть зайвим думкам»
Перед мною втомлена повнява жіночка в окулярах.
— Ми не беремо студентів без досвіду, — каже вона закотивши очі.
Після такого жесту мені самій не хочеться тут працювати, натомість благаю:
— В мене була практика на радіо.
— Так, так, бачу. Радіо «Львів для всіх»
Я витріщаюся на жіночку з надією.
— Ну і чим Ви там займалися? — питає байдуже.
Дідько. Я там побула лише один тиждень, а потім за коробку цукерок домовилась, щоб мені зарахували практику і відпустили. Все що пам’ятаю – спробувала записати декілька рекламних роликів.
— Записувала рекламні ролики.
— Справді? Їх можна послухати?
— Емм… Їх не запустили.
— Ясно.
Вона прицмокнула губами і вказала мені на вихід.
Ось і все.
Ще один нестерпний день у пошуку роботи.
Звісно, в мами не була вимога, аби я йшла працювати за спеціальністю. Але якщо буду працювати за спеціальністю, то і заліки з екзаменами буде здавати простіше. Не одноразово бачила, одногрупникам, які працюють за спеціальністю надавали більших привілеїв. Вони майже ніколи не являлися на перездачі.
— Аня? — господарка орендованої квартири виходить на зустріч до вхідних дверей, — Ну як співбесіда?
— Ой, — махаю рукою.
Власниця трикімнатної квартири Ізольда Вікторівна була худорлявою жіночкою, якій було сорок чотири роки. Я проживаю з нею від першого курсу і щаслива, що ми не погано находимо спільну мову.
— Та знайдеш, — заспокоює мене, — Вони без досвіду не хочуть брати. Може тобі спробувати попрацювати рік не за спеціальністю, а там хоч якийсь досвід буде.
— Марна справа, — відповідаю, — Викладачі кажуть, щоб професійно рости – не потрібно витрачати роки на «дурну» роботу.
— Ти менше їх слухай, — фиркає пані Ізольда, — Вони вчити лише вміють, а самі в житті ні на що не здатні.
Чим подобалась моя господарка, так це прямолінійністю і тим, що вона вміє підтримати краще, чим моя рідна мама.
***
Весна завжди приносить мені якусь радість. Не любила я болотяну, холодну зиму, яка стискала Львів у своїх пазурах. Мені подобалось спостерігати, як природа оновлюється, як вона розпускає свої бруньки і наповнює повітря квітковим і трав’яним ароматом.
— Ну, що там, мала? — питає мене Остап, коли ми гуляємо по Стрийському парку.
— Не взяли, — відповідаю коротко.
Його рука спускається на стегна від чого я озираюся, аби ніхто нас не побачив.
— Не переживай. Я тобі допоможу.
— Допоможеш?
Мій хлопець Остап частенько підкидав мені грошенят і купував різні речі, але в мене і думка не пролетіла, що він може допомогти мені орендувати кімнату.
— Зарплата в мене не велика, але і в тебе запроси не дуже, — всміхається, — На оренду вистачить.
«Ні, так не можна» — думаю, а на натомість відповідаю:
— Побачимо.
Остап – не поганий хлопець. Має накачені працею руки. Працює у службі доставлення і підробляє іноді вантажником. Закінчив лише професійний ліцей і категорично був проти вищої освіти.
«Воно тобі треба?» — не раз ставив мені питання. І через ось цей його вплив я не одноразово думала кинути університет. Проте лише крики мами спускали мене на землю і я сама розуміла, що хотілось би в майбутньому досягти якогось успіху, а не працювати продавчинею, чи офіціанткою.
— Моя маленька, — він хтиво стискає мої сідниці, — Для чого тобі ця робота? От одружимось, дітей народимо, та й будеш отримувати гроші від держави.
— Соціальну допомогу?
— Угу.
Якщо порівнювати мого Остапа з одногрупниками, то він був занадто простим і приземленим. Не скажу, що мені з ним цікаво, але він моє перше кохання. Він мій перший, кого я взагалі поцілувала в губи. Не знаю чому, але не один раз хотіла його кинути – не виходило. Ніби шкода тих яскравих почуттів, які були між нами.
Коли сонце вже сідало за горизонт – телефон завібрував.
— Мама? — питає Остап.
Він вже встиг познайомитися з мамою, коли одного раз узяв слухавку в той момент, коли я ночувала в нього і вийшла в душ. Такого крику не було з часів завалу першої сесії.
#8756 в Любовні романи
#3403 в Сучасний любовний роман
#2975 в Сучасна проза
Відредаговано: 29.08.2022