Основна частина

Стара сучка Гавка привела семеро собаченят ранньою весною.

Море ще було холодним, і людей, біля яких кормилася сучка влітку, поки що не було.

Цуценята виявились такими прожерливими – могли за день з’їсти добре відро їжі.

Гавка рискала по всіх смітниках, вилизувала щербаті каструлі після лінивих, зажирілих на прив’язі сторожових собак, крала черствий хліб у курей зі старого одинокого приватного будинку зарослого диким виноградом.

Сучка вирила нору під котельнею порожнього санаторію. В земляній норі щенятам було тепло й не кусали блохи.

Проте як не старалася Гавка, з семи собаченят залишилось тільки одне.

Саме його й прозвала сторОжа санаторію Гавчиком, побачивши сильну схожість зі старою сучкою.

Для семи їжі не хватало, а двоє – сучка та цуценя, якось протрималися. Хоча ребра в них можна було порахувати здалеку.

Гавка навчила малого відрізняти сотні запахів. Перш за все – запах їжі й небезпеки. При небезпеці треба було чимдуж гнати до нори та ховатися.

Гавчик добре запам’ятав ці уроки. Він засвоїв, що небезпека йде тільки від людей і запах цей став вчувати здаля, навіть набагато краще ніж його вчителька.

Це дало йому змогу втікти від служби, яка ловила бродячих собак, але Гавки після цього він більше не бачив.

Довго скімлив він у своїй норі в першу ніч, коли залишився сам. Довго не вилізав зі своєї схованки. Однак голод взяв своє. Собака змушений був податися в самостійне плавання.

Коли вдавалося наїстися – грівся ранками на сонці, грався зі своїм хвостом, лизав лапу чи гриз стару кістку. Пробував інколи здоганяти руду кішку, яка жила на таких же правах, як і він. Гарчав на одиноких людей, що проходили повз нього.

Прийшло літо…

До моря з’їхалися тисячі людей – Гавчику аж рябіло в очах. Люди чогось не боялися палючого сонця, не ховалися, як собаки, в тінь, по цілих днях ліниво валялися на гарячому піску та бовталися в теплій воді.

Для собаки настали  щасливі дні. Їди було стільки – прокормився б не один десяток голодних собаченят. Гавчик досі й не знав, що є на світі такі смачні недоїдки.

Вночі, коли люди йшли спати, він вибігав до моря, вибирав собі найкращі шматки. Тепер на черствий хліб він навіть і не дивився.

Вдень ситий пес спав у своїй норі, з якої було добре чути звичний шум моря, людський гамір, крики чайок, голосну музику, що лунала звідусіль та перебивала одна одну. А ще крикливі голоси продавців, які щодня ходили туди-сюди берегом:

– Кре-вет-ки, кре-вет-ки, купуйте недорого свіжі креветки!

– Ку-ку-рудза, молода смачна кукурудза!

– Су-ве-ні-ри на пам'ять про море. Су-ве-ні-ри, купуйте сувеніри, вони нагадають вам взимку про відпочинок!

– Сє-мєч-кі, пі-раж-кі! Кто хочет сфатаграфіраватся с абєзьянкой, падхаді!

– Ма-ро-жє-ноє, ванільноє і слівачнає ма-ро-же-ноє. Шекаладнає  ма-ро-жє-ноє!

Ці крикуни найбільше діставали Гавчика. Вони перекрикували і море, і чайок, і навіть музику.

Ще більше від них, діставав рев та чад водних мотоциклів і гучномовці від будок рятувальників:

– Гражданє атдихающіє!  Нє запливаєм за буйкі!  Слєдім за дєтьмі! На пляжє запрєщаєтся употрєблять спіртние напітки! Адміністрація санаторія атвєтствєнності за сохранность вашіх вєщєй нє нєсьот!

Інколи, коли голоднів, Гавчик вискакував на пляж вдень.

Хтось з людей навчив його стояти на задніх лапах і виклянчувати  їжу. З тої пори пес збирав навколо себе юрбу відпочиваючих. Для малечі він став головною розвагою.

– Мам, ну мам, давай заберемо собі цю собачку, глянь яка вона гарнюня!  Ма, іди подивись, як стоїть на задніх лапках! – звучало раз по раз біля моря дитячими голосами.

– Відстань! Що не бачиш, він приблуда, ще зарази якоїсь занесе! Іди руки помий після нього! – чулося у відповідь.   

Гавчик жив наче ті, хто купив путівку на курорт. Увага й пестощі великої кількості людей, досхочу їжі, прохолодна нора – робили його життя   комфортним.

Собака виріс, погладшав, шерсть блистіла на ньому так, що аж переливалася.

Здавалося Гавчику – цьому не буде кінця.

Проте сонце почало ховатися в кінці дня все раніше й раніше. Ранки стали прохолодними. І в один день, коли море дуже штормило, люди кудись неочікувано пропали. З ними пропала і їжа.

Ті, хто привчив собаку до доброго, святкового життя, підступно його кинули.

Гавчик та ще з десяток таких же собак, які чудом зуміли втікти від ловців-санітарів, зібралися з усього довжелезного берега в одну голодну зграю. Деякий час вони відшукували-відривали в піску залишки колишньої ситості.

Але тривало таке не довго. Голодне життя повернулося разом з холодами. Собачі ребра знову стали видно здалеку. Цілий день потрібно було ганяти в пошуках поживи.

Собаки були шоковані. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди поділася така сила-силенна щедрих людей.

Одного разу випала погожа сонячна осіння днина. Море ще тримало якусь краплю тепла.