Розділ 8. Травневі побачення

Після тієї першої зустрічі на початку травня життя закрутилося з неймовірною швидкістю. Він приїздив до мене щовихідних, вириваючись із військової частини і кожна його поїздка ставала маленьким святом. Тоді ж я остаточно перестала називати його просто «він» у своїх думках. Його звали Максим. Ім'я звучало міцно й надійно, повністю відповідаючи його сутності.

Наприкінці травня у Максима був день народження. Я хотіла зробити цей день особливим, тому заздалегідь винайняла квартиру в місті, щоб ми могли провести час удвох, далеко від сторонніх очей.

Я ретельно готувалася до нашого свята. Напередодні спекла його улюблений торт — справжній домашній «Наполеон» за перевіреним рецептом, а також накрутила ніжних млинців із соковитим м'ясом і грибами. Усе мало бути ідеально.

У день його приїзду я акуратно запакувала торт у спеціальну пластикову переноску, взяла сумки з частуваннями і в піднесеному настрої вибігла з будинку, поспішаючи на зустріч.

Але закон підлості спрацював у найвідповідніший момент.

Щойно я зробила кілька кроків від дверей, пластикова ручка на переносці з хрускотом тріснула й розвалилася надвоє. Гуркіт пластику прорізнув тишу двору. Мій розкішний, ніжний круглий «Наполеон» випав із коробки й густою стороною гепнувся просто в дорожній пил на асфальті.

У першу секунду я застигла. Мені хотілося розплакатись від образи, безсилля та розпачу — я стільки годин стояла біля плити заради цього сюрпризу! Але панікувати часу не було.

Зі сльозами на очах, які от-от готові були бризнути з очей, я нахилилася, обережно підняла торт, закинула назад у понівечену коробку й помчала назад. Там я дістала довгий ніж, швидко зрізала зім'яті й замурзані краї, перетворивши вишуканий круглий «Наполеон» на охайний... квадратний тортик. Притрусила крихтами, закрила кришкою й побігла на зустріч із Максимом, захекана, розгойдана й червона від переляку.

Коли ми зустрілися в призначеному місці, він зупинився як укопаний. У руках він тримав величезну, неймовірну охапку свіжих піонів — одних з моїх улюбленіших квітів, які пахли на весь сквер.

— З днем народження! — випалила я, розплакавшись від пережитого стресу й простягаючи йому квадратну коробку з тортом.

Максим спочатку здивовано глянув на квіти в руках, потім на мене, а тоді на дивну геометрію коробки. Коли я крізь сльози випалила всю історію з ручкою й асфальтом, він голосно й тепло розреготався. Обняв мене так міцно, що всі мої тривоги вмить розчинилися.

— Це найдорожчий і найсмачніший «Наполеон» у моєму житті, — усміхнувся він, стираючи мені сльози.

Того вечора ми вперше залишилися ночувати разом у винайнятій квартирі. Ця ніч була наповнена такою чистою ніжністю, теплом і спокоєм, що всі минулі болі й тривоги остаточно зникли з мого серця.

Наступного дня ми гуляли містом, тримаючись за руки. 

У червні графік видався шаленим. Я бігала між роботами, а в Максима в частині раптово оголосили серйозну перевірку, через яку він ніяк не міг вирватися до мого містечка на вихідні.

Не витримавши розлуки й бажання побачити його хоча б на кілька годин, я вирішила діяти сама. У неділю я сіла на автобус і приїхала до Кременчука. На той момент Максим уже знімав невелику квартиру. 

Коли я підійшла до будинку й подзвонила в двері, він відчинив — виснажений, у формі, але з таким дивовижним, ошалілим від щастя поглядом, ніби побачив диво. За спиною він ховав величезний букет величезних, білосніжних ромашок — моїх найулюбленіших польових квітів. Ми провели разом кілька годин, сповнених обіймів і теплих розмов. 

Але найголовніше випробування й нагорода чекали на нас попереду. У липні мені вдалося взяти законну відпустку на основній роботі.

Я зібрала речі й приїхала до нього в Кременчук майже на цілий місяць. Це був наш перший спільний побут, наше справжнє доросле життя в маленькій орендованій квартирі. Ми готували вечері на кухні, засинали й прокидалися разом, гуляли вечірнім містом і вчилися просто бути опорою одне для одного. Той місяць остаточно переконав нас обох: ми більше ніколи не захочемо розлучатися.