Розділ 7. Перша зустріч

Наше спілкування розпочалося того ж вечора з одного лаконічного, але дивовижно теплого повідомлення.

У ньому не було ані вульгарних компліментів, ані банальних «привіт, як справи?», від яких зазвичай нудить на сайтах знайомств. Він написав легко, з тою самою тонкою самоіронією, що привабила мене в його описі, і я спіймала себе на тому, що посміхаюся екрану телефону, наче дівчинка-підліток.

Ми листувалися щодня. Вечорами, коли після роботи у мене нарешті з'являлася вільна хвилина, а в нього закінчувався важкий робочий день у військовій частині, ми годинами говорили по телефону один з одним. 

Чим більше ми спілкувалися, тим більше розмивалося моє перше хибне враження від тих невдалих фотографій у додаток. У розмовах він відкривався зовсім іншим чоловіком — уважним, надзвичайно розумним, із глибоким внутрішнім стержнем і тонким відчуттям гумору. Він працював військовим бухгалтером: людина цифр, чіткої логіки й залізного порядку, але поруч зі мною ставав дивовижно чуйним і турботливим.

У нашому спілкуванні не було дитячих ігор, маніпуляцій чи спроб здаватися кимось іншим. Мені більше не треба було вигадувати приводи для розмови чи боятися бути незрозумілою. Я могла просто бути собою.

На початку травня він зателефонував і сказав, що повертається з короткої відпустки назад на службу  і дуже хоче дорогою заїхати до мене.

День нашої першої зустрічі виявився суцільним випробуванням для моїх нервів. Саме на цей день у мене на магістратурі призначили екзамени. Інетернет-зв'язок збоїв, іспит затягувався, викладачі довго опитували кожного, і в результаті я затрималася майже на цілу годину! Я божеволіла від хвилювання, постійно дивлячись на годинник і уявляючи, як він чекає мене на вулиці в чужому, незнайомому містечку.

Коли я нарешті вискочила на вулицю й побігла до парку, серце калатало десь у горлі.

Він чекав мене на лавочці. Високий, зібраний. Виявилося, абсолютно не знаючи нашого містечка, він не розгубився: знайшов кущ бузку й нарвав для мене великий, пахучий букет ніжних гілок. А в магазині неподалік купив цілий «чоловічий» набір: свіжий хліб, ковбасу, шинку, огірки, помідори... і два пачки морозива.

Травневий день видався дивно холодним, вітер пронизував до кісток, але ми, як два вперті підлітки, усе одно сміючись і здригаючись від свіжості, з'їли те морозиво просто на лавочці в парку.

— Досить нам тут замерзати, ходімо до мене в кабінет, — посміхнулася я, бачачи, як він намагається приховати дрижаки.

Ми піднялися до мого затишного робочого кабінету в громадській організації. Там поставили чайник, дістали чашки й нарешті опинилися в теплі. Ми так захопилися розмовою — про все на світі, про дитинство, про службу, про майбутнє, — що про той пакунок із хлібом, ковбасою та овочами просто забули! Нарізка так і лишилася лежати в пакеті на куточку столу.

Час пролетів як одна секунда. Йому вже час було бігти на маршрутку. 

— Слухай, а продуктовий набір твій так і залишився! — згадала я, сміючись, коли ми вже збиралися біля дверей. — Забирай обов'язково із собою, тобі ж там у частині точно нічого їсти!

Він усміхнувся, беручи пакет, а потім зробив крок до мене. Зупинився зовсім поруч, глянув прямо в очі — і в цьому погляді було стільки спокійної, глибокої ніжності, скільки я не бачила за все своє життя.

Він м'яко, але владно притягнув мене до себе за талію й торкнувся моїх губ у першому, довгому, солодкому поцілунку.

У той момент увесь світ довкола просто зупинився. Зникли тривоги, минулі болі й страхи. Залишилися тільки його сильні руки, запах бузку та чітке усвідомлення: я нарешті знайшла свою гавань.