Розділ 6. Шпигунська місія в Tinder

Квітень 2023 року дихав уже зовсім весняним, теплим повітрям. Вулички нашого містечка вкрилися першою ніжною зеленню, у повітрі пахло квітучими садами та вечірньою свіжістю, а мій день, як і раніше, був розписаний до хвилини: магістратура з олігофренопедагогіки, зміни в дитячій лікарні, приватні логопедичні заняття та робота в громадській організації.

Саме там, у затишному кабінеті після занять із дітьми, за стосом дидактичних карток, і розгорталася наша маленька авантюра.

Олена, наша вчителька англійської мови — дівчина емоційна, палка й надзвичайно щира — уже хвилин двадцять ходила кабінетом із кутка в куток, нервово заломлюючи пальці.

— Софіє, я тобі кажу, він щось приховує! — бідкалася вона, притискаючи до грудей свій телефон. — Учора ввечері ми сиділи в кафе, і йому прийшло сповіщення. Він так різко перевернув телефон екраном донизу, що аж чай розхлюпав! А потім заблокував екран і сказав, що це «робочий чат». Який робочий чат о дев'ятій вечора?! Я певна, він сидит у Тіндері!

— Оленко, та заспокойся, — посміхнулася я, перекладаючи яскраві картки із зображеннями для автоматизації звуків. — Може, там справді якась робоча розсилка. Навіщо одразу думати про найгірше?

— Ні, я мушу знати правду! Але якщо я створю акаунт зі своїм фото, він одразу зрозуміє. І якщо я помиляюся, це буде жахливий скандал... Поможи мені, а? Створи акаунт! Просто перевіримо, чи є він там у нашому радіусі. Ну будь ласка, Соф! Це справа п'яти хвилин!

Я подивилася на її благальні, повні тривоги очі й зітхнула. Сама думка про сайти знайомств викликала в мене легку іронічну посмішку. Після всіх життєвих струсів, після втечі з Харкова та остаточного протверезіння щодо боягузливого Станіслава, мені здавалося, що віртуальний світ — це останнє місце, де можна знайти щось справжнє. Але підставити плече колезі було святим ділом.

— Добре, шпигунко, давай свій план, — здалася я, дістаючи телефон.

Ми завантажили додаток. Для профілю я вибрала нейтральне, але дуже тепле фото, зроблене нещодавно: я у світлому затишному светрі, із легкими хвилями волосся на плечах і спокійною, ледь помітною посмішкою. В описі вказала лише найнеобхідніше: ім'я, вік і те, що працюю з дітьми.

Наступні двадцять хвилин перетворилися на справжній шпигунський детектив. Ми виставили локацію, звузили радіус пошуку та почали гортати анкети. Профілі миготіли один за одним... Олениного хлопця серед них так і не виявилося. Як згодом з'ясувалося, те злощасне сповіщення дійсно було від банківського додатку, і вони щасливо закрили це питання.

Олена з полегшенням обійняла мене й побігла на свій наступний урок. Я ж залишилася сидіти біля вікна, тримаючи в руках телефон зі щойно створеним профілем.

Палець завмер над кнопкою видалення акаунту. «А навіщо одразу видаляти? — промайнула раптова, смілива думка. — Ти доросла, самостійна дівчина. Ти нічого не шукаєш навмисно, але й зачиняти двері перед світом не варто».

Я вирішила прогортати кілька анкет просто так, без особливих сподівань. І майже одразу натрапила на його профіль.

Скажу чесно: перше враження від фото було дуже неоднозначним. На перших кількох світлинах він був ще зовсім юним студентом університетських часів — звичне хлопчаче фото. Далі йшли два кадри вже у військовій формі. На одному з них кут зйомки й ракурс виявилися настільки невдалими, що я мимоволі насупилася: «Боже, він тут виглядає якось дивно й навіть старувато...». На перший погляд він мені зовсім не сподобався і не змусив серце битися частіше.

Але я відкрила його опис — і саме там ховалася справжня зачіпка.

У кількох рядочках не було жодного грама пафосу. Він чесно вказав, що сам із Дніпропетровщини, а зараз служить військовим бухгалтером у Кременчуці. А далі йшов кумедний і дуже влучний рядок про те, що серед його головних «талантів» — «вміло грати на нервових струнах».

У цьому описі відчувалася якась дивовижна самоіронія, чесність і спокійна чоловіча самодостатність, яка різко вирізняла його з-поміж сотень інших профілів.

Я ще раз подивилася на його фотографії. «Ну, камери бувають брехливими, а от почуття гумору й розум нікуди не сховаєш», — подумала я й з легкою посмішкою поставила йому «сердечко».

Через секунду екран телефону спалахнув яскравою анімацією: «Це взаємна симпатія!».

Серце в моїх грудях зробило м'який, теплий поштовх.