Розділ 4. Повернення, протверезіння щодо Станіслава та магістратура

Життя в нашому маленькому містечку після харківського пекла здавалося чужим, майже несправжнім кінематографічним сном. Тут не здригалася підлога від глухих вибухів, не лунали щогодини пронизливі сирени, а вранці з сусідніх дворів чулося звичне, мирне піння півнів та тихий шелест дерев. Але спокій цей був оманливим: усередині мене тривав свій власний, невидимий для сторонніх очей процес переплавки.

Я з головою поринула в навчання та роботу, щоб не залишати у своїй голові жодної вільної хвилини для тривожних думок. Навесні 2022 року я на «відмінно» захистила дипломну роботу й успішно закінчила бакалаврат, здобувши омріяний диплом логопеда.

Сидіти на шиї в батьків чи просто чекати кращих часів я не збиралася. Завдяки власному завзяттю та накопиченому досвіду я майже одразу влаштувалася на роботу логопедом у місцеву дитячу лікарню, а також долучилася до громадської організації, яка опікувалася дітьми з особливими освітніми потребами. Паралельно я ризикнула й почала вести приватну логопедичну практику та заняття з підготовки дітей до школи. Спілкування з малюками, їхні перші чисті звуки, щирі усмішки та вдячні очі батьків стали для мене тим самим зцілювальним бальзамом, який повертав відчуття власної корисності й сенсу життя.

Увесь цей час у моєму житті залишався Станіслав.

Після нашої евакуації з Харкова ми продовжували листуватися й іноді здзвонювалися вечорами. Мені здавалося, що тридцятирічний чоловік, який пережив початок повномасштабного вторгнення неподалік від лінії фронту, має володіти бодай мінімальною чоловічою зрілістю. Але що далі тягнулися місяці війни, то виразніше крізь його екранні слова проступала гірка, огидна правда.

Станіслав виявився звичайнісіньким, боягузливим фанфароном.

Усі його колишні розповіді про вальяжні пошуки себе, бізнес із джерками та свободу виявилися лише красивою обгорткою. Коли в країні почалася загальна мобілізація, цей дорослий, міцний тридцятирічний чоловік від страху перед повісткою просто перетворився на тінь. Він безвилазно засів у батьківському будинку, а під час будь-яких чуток про перевірки чи патрулі в передмісті буквально ховався у підвалі й погребі за спинами своїх літніх батьків.

Його вечірні дзвінки тепер складалися з нескінченного, скиглячого потоку скарг на життя, ниття про те, як йому важко сидіти в чотирьох стінах, і страху перед тим, що його «заберуть».

— Софіє, ти навіть не уявляєш, який це стрес! — бідкався він у слухавку, поки я після важкої зміни в лікарні та приватних занять втомлено розшнуровувала кросівки. — Я сьогодні цілий день просидів у льоху! Мама ходила перевіряти, чи немає нікого біля будинку. Мене ж просто зламають на цій війні, я не створений для цього!

Я слухала його тонкий, дратівливий голос, і всередині мене виростала крижана, глуха огида.

Перед моїми очима поставали обличчя тих двох полтавських хлопців із баулами, які в пекельному натовпі харківського вокзалу захищали нас своїми спинами. Я згадувала мовчазних, суворих чоловіків на блокпостах у засмальцьованій формі, які стомлено всміхалися нам і бажали щасливої дороги. І на їхньому тлі тридцятирічний чоловік, який переховується в погребі під маминою спідницею й вимагає співчуття від  дівчини, викликав лише жаль і глибоке розчарування.

«Боже, якою ж наївною я була знову, — думала я, мовчки скидаючи його черговий бідкальний виклик. — Я шукала дорослість і підтримку там, де є лише порожнє чоловіче боягузтво».

Я не влаштовувала сцен і розбірок. Я просто коротко відповіла йому, що у нас надто різні погляди на життя та чоловічу гідність, і назавжди закрила цей чат, видаливши його номер.

Восени 2022 року в моєму житті розпочався новий, свідомий етап. Я не зупинилася на здобутому бакалавраті й вступила до магістратури на спеціальність «Олігофренопедагогіка» (дефектологія). Це був мій свідомий крок углиб професії, вибір дорослої жінки, яка чітко знає, чого хоче від майбутнього.

Я вчилася, працювала з дітьми від ранку до вечора, заробляла власні гроші й кожної ночі, лягаючи до ліжка, дякувала долі за те, що вижила в харківському підвалі. Моє серце більше не шукало випадкових рятівників чи красивих казок. Воно вчилося бути сильним, самостійним і готовим до чогось справжнього, вистражданого й надійного.