Розділ 2. Кулінарна спецоперація та виїзд із Харкова

На другий день перебування в укритті межа між днем і ніччю остаточно розмилася. Час тягнувся, як густий, застигаючий кисіль, вимірюючись лише періодами відносного затишшя та новими спалахами тривоги, коли від чергового віддаленого удару по стелі спортивного залу пробігало дрібне, сухе тремтіння.

Коли гул над містом дещо втих, а пронизливий сиренячий рев нарешті перервався короткою паузою, комендант дозволила нам швидко, запевнивши, що в разі небезпеки ми миттєво підбіжимо назад, піднятися до своїх кімнат.

— Тільки швиденько, дівчата! По п'ятнадцять хвилин на блок, не більше! — суворо наказала вона, але в її власному голосі бриніла така ж смертельна втома.

Ми з дівчатами вибігли сходами нагору, наче у якийсь паралельний світ. У коридорах гуртожитку панувала дзвінка, неприродна тиша. Сонячні промені, що пробивалися крізь пильні шибки, здавалися чимось чужим, майже несправжнім.

Коли ми заскочили до нашої кухні, перше, про що я подумала — морозилки. Електрика в блоках вже кілька разів зникала, і якщо світло вимкнуть остаточно, усі наші запаси, які ми так ретельно збирали з кожної стипендії та батьківських передач, просто перетворяться на зіпсовану масу.

— Так, дівчата, без паніки! — голос мій звучав різко, але тільки так я могла глушити внутрішній страх, який липким павутинням сковував легені. — Дістаємо геть усе з морозилок! М'ясо, заморожені овочі, напівфабрикати, усе, що є! Вмикаємо всі конфорки! Смажимо, варимо, тушкуємо — робимо все, щоб це не пропало й що можна було забрати із собою в контейнерах вниз!

За хвилину кухня перетворилася на справжній вулик. Шкварчала олія на сковороді, закипала вода у каструлях, пара застилала шибки. Я стояла біля плити, автоматично перевертаючи шматочки м'яса, і зловила себе на дивній, майже абсурдній думці: «Господи, ще тиждень тому я переживала через модульний контроль і через те, що не встигаю відредагувати макет для дипломної... А зараз я просто смажу фарш, щоб нам було чим вечеряти у спортзалі під вибухами».

Всередині все стискалося від пекучого, темного жалю. Я дивилася на свої руки, що тремтіли від напруги, і згадувала ту сімнадцятирічну Софію, яка колись плакала в подушку через Вадима, через його байдужі сині галочки в чаті, через розбиті дівочі ілюзії. Яка ж це була дитяча, безглузда дурість... Який дрібний біль порівняно з цим липким, тваринним страхом за власне життя і за рідних, які зараз божеволіють від невідомості за сотні кілометрів!

Ми розкладали гарячу їжу по пластикових судочках, щільно закривали кришки та пакували в пакети. Це була наша маленька перемога над хаосом — гарантія того, що сьогодні ввечері в напівтемряві підвалу ми будемо сидіти не на одному сухому сухарі.

На шостий день сидіння в спортзалі стало зрозуміло: залишатися в Харкові далі — це рулетка із власним життям. Ситуація в місті загострювалася щогодини. Новини в телефоні пророкували повну блокованість розв'язок, а канонада на околицях уже майже не затихала.

— Ми маємо їхати. Сьогодні, — сказала я дівчатам, дивлячись у їхні виснажені, посірілі від безсоння обличчя.

— А як? Як ми дістанемося вокзалу? Таксі ж не їздять, а якщо й їздять — там ціни космічні... — тихо мовила сусідська дівчина, стискаючи свій рюкзачок.

— Будемо викликати, доки хтось не погодиться. За будь-які гроші.

Ми просиділи над додатками таксі майже годину. Дев'яносто відсотків водіїв просто відхиляли виклики. Але нарешті один таксист погодився — ціна була вп'ятеро вищою за звичайну, але в той момент гроші втратили будь-яку цінність. Це був наш квиток у відносне життя.

Коли ми вийшли з гуртожитку й сіли в стареньку автівку, Харків зустрів нас пусткою. Велике, гамірне, студентське місто, яке я знала й любила чотири роки, здавалося вимерлим. Порожні проспекти, забиті фанерою вітрини магазинів, поодинокі перелякані перехожі, які перебігали вулиці, міцно притискаючи до себе сумки. І віддалений, сухий гуркіт ватних розривів, від якого водій щоразу мимоволі втискав голову в плечі.

«Чи повернуся я сюди колись? — думала я, дивлячись крізь запітніле скло на знайомі будівлі вулиць. — Чи побачу ще свою аудиторію, свій гуртожиток, ці парки, де колись здавалося, що весь світ лежить біля моїх ніг?»

Коли таксі зупинилося біля Південного вокзалу, серце кануло кудись у прірву.

Привокзальна площа нагадувала суцільне, кипляче людське море. Тисячі людей з дітьми, валізами, домашніми тваринами у клітках, старими батьками на візках... Паніка висіла в повітрі густим, задушливим смогом. Люди штовхалися, плакали, гукали один одного, з остеріганням виглядаючи на небо при кожному різкому звуці.

Ми вибралися з машини, міцно взявшись за руки, щоб не загубитися в цьому людському океані.

— Тримайтеся за мене! — вигукнула я дівчатам, відчуваючи, як усередині все кричить від страху, але відступати вже не було куди. — Головне — не розділятися! Ми виберемося звідси. Обов'язково виберемося.