Гастророман з присмаком уфської гречки
ЕПІЛОГ
Мене звати Соковиця.
Сіра, трохи облуплена, злегка вгиналася збоку після того випадку з борщем і рацією (не питайте). Вже тридцять два роки я стою на тій самій полиці біля газової плити, дивлюсь, нюхаю, слухаю. У цьому домі змінювались тільки люди — я залишалася. Гречка приходила й ішла. Сіль пересипалась. А я — вартувала.
Пам’ятаю, як сюди вперше впав семирічний Боззі — малий чорт, що намагався вичавити сік з вареної моркви й називав це «фреш-ґурме».
Пам’ятаю, як тітка Аллер лаяла його з любов’ю й кидала ложками, поки не зрозуміла, що з цього виросте не просто кухар, а буряковий Прометей.
А тепер — ось він, дорослий Боззі. І Лео — з очима, в яких відбивається кохання, спеції і трішки недоспаних ночей.
Я бачила їхні погляди. Їхні дотики над тістом. Їхнє мовчання, в якому було більше ніж у ста словах.
І я чула серце тітки Аллер, яке гупало, як стара пралка на віджиманні, коли Шанзай знову став частиною її буднів. Вона робить вигляд, ніби все під контролем — але я знаю, що її рука тремтить трохи менше, коли він поруч.
Тут, у цій кухні, злиті долі, запахи й рецепти. І навіть коли всі підуть — залишусь я. Слухати, як вітер знову задуває вікно, як хтось сміється з коридору, як любов пахне грушами.
Я — Соковиця.
І я свідок.
Кухня — мій храм.
А ці люди — моя історія.
Відредаговано: 23.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
