РОЗДІЛ 9. А ПЕТРУШКА З ПАСТЕРНАКОМ

Тітка Аллер стояла в коридорі, тримаючи у руках фартух із написом «Svaha Mode». Вона дивилась на нас, як кіт на пару свіжих голубців.

— Ну нарешті, — сказала вона, змащуючи оладки з кропиви. — А то я вже думала, що мені доведеться вдавати інфаркт, щоб вас звести.

— Ви знали? — спитав Лео, озираючись.

— Я знала, щt з першого дня, коли ти прийшов і намагався приготувати борщ з м’ятою. Такі речі просто не роблять чужим людям.

— І що тепер? — спитав я.

— А тепер, — вона урочисто зняла фартух і повісила його на стіну, — ви обоє отримуєте моє благословення, мій город, запас гречки на рік і… мою кухню.

Ми обидва завмерли.

— Справжню? З соковитицею 90-х і тією сковорідкою, що в мене на голові ще дзвенить?

— Атож. Передаю в спадок. Вона — ваша. А я... — тітка посміхнулась. — Я їду до Шанзая. Він кличе мене на гастро-фестиваль у Тбілісі. Каже, в Грузії цінують сильних жінок з гострим соусом.

Ми обійняли її. Тепло. Без жартів.

— Я вас люблю, діти. Але тепер я вільна. Танцююча. І з каструлею шампіньйонів у серці. Ви собі куховарте, а я — ще повоюю за кохання на старість.

Вона пішла з двору, пританцьовуючи. Справді. Під ритм власного внутрішнього баянного саундтреку.

Я глянув на Лео. Він глянув на мене.

— Що тепер? — спитав я.

— Тепер? — усміхнувся він. — Сніданок. Обід. І вечеря. Разом.

Я підняв очі до неба, яке вже не лякало. Бо попереду був новий рецепт. Наш рецепт.

Кухня знову ожила. Сковорідки співали, ножі вистукували ритм по дошці, а в повітрі витав запах пряного рагу за старим рецептом прабабусі Сальме, яке, за словами тітки, «забезпечувало міцний шлюб і метеоризм у межах пристойного».

— Ріжеш цибулю як бухгалтер свої надії, Лео! — кричала тітка, заглядаючи в каструлю. — З любов’ю, а не з агресією!

— Я намагаюсь! — Лео насуплено дивився на свій шматок моркви, ніби той ображав його родину.

— А ти, Боззі, досі не навчився правильно знімати пінку! — вона ляснула мене по руці. — Пінка — це як компроміс у стосунках. Її треба знімати з повагою!

— Та в тебе ж усе про стосунки сьогодні, — пробурмотів я, пробуючи на сіль.

— Бо я вже бачу, як ви готуєте разом. А хто готує разом — той, вибачайте, і штори разом вибирає!

Ми з Лео перезирнулись. Можливо, це й правда. Ми вже обрали спільну кухню. Час готувати спільне життя.

Коли страва була готова, ми винесли її у двір, де на старому дерев’яному столі чекала скатертина з буряковими плямами (пам’ятка про «бурякову ніч» 2019-го, коли тітка вперше змішала борщ і коньяк). Ми їли, сміялись і мовчали так, як мовчать лише ті, кому затишно разом.

А потім пролунав звук двигуна.

— Ви чуєте?.. — насторожено спитав Лео.

— То мопед, — сказала тітка, витираючи руки об фартух. — Його мопед.

— Хто? — я вже підвис, бо це було сказано тоном старої пісні з підтекстом.

— Шанзай. — Тітка підняла брову. — Він сказав, що приїде... якщо його варення з артишоків отримає срібло на фестивалі.

— І?..

— Отримало. — Вона підняла кришку з каструлі, швидко понюхала рагу й змахнула рукою. — Сіль на місці, помада на губах, серце в стрипні — зустрічайте чоловіка мого буремного минулого!

Мопед під’їхав до воріт. За кермом — він. Вишиванка, шолом набакир, у руці — букет кропу і баночка варення.

— Аллеріє! — гукнув він, театрально зістрибуючи. — Я приїхав... з рецептом майбутнього!

Тітка усміхнулась так, що ми з Лео синхронно відсунули тарілки й приготувалися морально.

— Схоже, у нас буде ще одна сімейна вечеря, — прошепотів Лео.

— І ще один сюжет для книги, — додав я.

Але чесно — це вже була не просто книга. Це була кулінарна сага з любов’ю, зеленню і перцем чилі в серці. І ми були в самому її центрі.

***

У селі Уф світанки пахнуть петрушкою. І не метафорично. Просто тітка Аллер вирішила засадити весь город «символами нового життя», і тепер у дворі росло п’ятдесят два сорти зелені — більшість із яких були петрушкою. Вона пояснювала це як «магічний підсилювач любові, витримки і регулярного випорожнення».

Я сидів на ґанку з чашкою кави, поки Лео поливав «пастернакові клумби дружби». На ньому була моя стара футболка з написом «Chef me if you can», і я не міг не всміхнутися.

— Ти знаєш, — сказав Лео, злегка розбризкуючи воду вгору, — що я почав мріяти про сад?

— Ага. Ще скажи, що хочеш курей.

— Вже хочу. Але таких, щоб несли яйця одразу з беконом.

Я засміявся.

— І що, серйозно? Село? Город? Ми?

— Ми, — повторив він. — І жодної пінки з селери.