РОЗДІЛ 8. ТАНЦЮВАЛА РИБА З РАКОМ

Порожня чашка стояла на столі, як німий свідок моєї ранкової туги. Я сидів у кухні, спершись лобом об долоню, і вже втретє запарював одну й ту ж чайну ложку трав’яного збору — ефект був такий же нульовий, як і мій настрій.

— От якого біса ти, Лео, поїхав, залишивши мене з цією... гречаною реальністю? — пробурмотів я до стіни, де колись висіла наша спільна фотографія. Тепер там висів календар з кабачками, які тривожно посміхались.

Інтернет не радував. Лео викладав сторіс з якоїсь гастровечері у Барселоні, де іспанці аплодували його паельї стоячи. Я ж аплодував лише тому, що встиг зловити ложку, перш ніж вона впала в унітаз — знову їв на ходу.

Я був на межі написати йому щось зразка: «Лео, повертайся, у мене вже зелена цибуля без тебе в’яне», але саме в цей момент пролунав дзвінок. Невідомий номер. Зазвичай я б не відповів. Але в той день на мені були труси з написом «risk taker», тож…

— Алло?

— Доброго дня! Це телеканал TCN. Ми хочемо запросити вас на інтерв’ю — ваша історія підкорила багатьох, і зараз ви — один із найпопулярніших молодих кулінарів у мережі. Вам зручно говорити?

Я вдихнув, намагаючись не захлинутися власною слиною.

— Це жарт?

— Ні, серйозно. Ми хочемо, щоб ви розповіли про шлях від села до гастропопулярності. Ваша тітка, ваша страва з сіллю, ваш… стиль. Ви дуже характерний.

Характерний. Я ще не знав, чи це комплімент, але погодився.

— Гаразд. Коли?

— Уже завтра. Зніматимемо у студії в місті. Ми все організуємо. До зустрічі, Боззі.

— До зустрічі, телеканале, — сказав я до гудків.

І тільки потім зрозумів, що сказав це вголос.

Ввечері я повернувся з міста, тримаючи в одній руці свіже борошно. Після інтерв’ю мене накрило хвилею сорому. Я розповів усе — і про перший тортик із редькою, і про той випадок, коли моя «паста у формі людського розчарування» стала вірусною. І навіть про тітку Аллер. Особливо про тітку. Тож, коли я підійшов до нашого ганку, втомлений, трохи схвильований, з пакетом муки в обіймах — двері відчинились раптово. Дуже. Швидко.

— ТИ, — видихнула тітка Аллер. Її очі горіли. В прямому сенсі. Я навіть подумав, що вона могла позичити вогонь у старого дракона.

— Я… е-е… я купив борошно? — сказав я, як дурень, простягаючи їй пакунок як подарунок миру. Вона мовчки прийняла муку. Поставила на підлогу. Повільно пішла на кухню. Я обережно зайшов слідом.

— Ну, — мовив я. — Інтерв’ю, кажеш?

— Інтерв’ю? — пролунав голос, який навіть чайник налякав — він засвистів передчасно. — Ти назвав мою кухню «вівтарем сільської безнадії»!

— Це був… образний зворот…

— Ти сказав, що я «страшна, але харизматична»!

— Я сказав «харизматична НАВІТЬ страшна». Різниця!

І саме в цей момент із полиці злетіла сковорідка. Я встиг тільки моргнути, перш ніж вона описала у повітрі траєкторію і майже ніжно поцілувала мене в лоба.

Темрява не настала. Але зірочки, здається, заіскрилися.

Я сів на ґанок, зітхнув і подивився на світанок.

— Лео… — буркнув я. — Може, наступного разу інтерв’ю пройде без стресу. І без сковорідок.

І в цей момент я зрозумів: мені таки потрібен шолом.

***

— Боззі? — пролунав знайомий голос із-за моєї спини, коли я сидів на лавці з холодним компресом на лобі, схожий на невдалу рекламну кампанію борошна та розбитих надій.

Я обернувся — і вуаля. Лео. Засмаглий, усміхнений, з валізою в руці і томиком «100 рецептів, які ніколи не спрацюють» у другій.

— Лео?! — голос зірвався десь між подивом і захопленням. — Ти що, з’явився з диму моєї туги?

— Можна сказати, що з літака, — він усміхнувся. — Але судячи з твоєї голови, в тебе тут була якась емоційна артилерія?

— Це довга історія. Зі сковорідкою в головній ролі. Ходімо — ти мусиш побачити тітку. Вона… ну, вона просто тітка.

Коли ми увійшли до будинку, тітка Аллер вже чекала нас біля столу. Її погляд ковзнув з мене на Лео, знову на мене, знову на Лео — і обличчя засяяло, як електрочайник у піку напруги.

— Ну нарешті! А я вже думала, що мій племінник залишиться на полиці, як банка з маринованим часником 2004 року! Лео, сиди біля нього. Не біля мене — я тебе не женю.

Лео встиг кивнути, перш ніж тітка буквально впхнула його на стілець поруч зі мною. Столом розляглася парова хмара з картоплі в мундирі, салату «Диво з нічого» і компоту з абрикосів, які ще не знали свого місця у світі.

— Ну, — сказала тітка, розливаючи компот. — Кажуть, ви там на ярмарку цілувались?

Ми обидва вдавились. Я картоплею, Лео — повітрям.

— Це було непорозуміння! — хором.

— Так-так, у нас у селі теж багато таких непорозумінь. Одне таке он уже четвертого народило. То, Лео, ти йому подобаєшся, чи ні?

Мої щоки спалахнули. Лео вдарився головою об стіл. Тітка хмикнула й підвелася.