РОЗДІЛ 6. КУРЙОЗНІ ФРИКАДЕЛЬКИ

Ранок у селі Уф почався не зі співу півня, а з розмови про зниклу тітку.

— Вона що, реально у Шанзая ночувала? — прошепотів Лео, п’ючи каву з ароматом вчорашньої гречки.

— Якщо так — я не готовий до світу, де моя тітка… має романтичне життя.

— Слухай, а якщо вона вкрала помідори сама, щоб почати цей конфлікт?..

— Як привід для побачення?

— Саме так. Вона — стратег. Городній Наполеон.

Цілий день ми сиділи, мов інквізитори біля порога, вигадуючи версії.
Коли сонце торкнулось горизонту, з’явилася вона — тітка Аллер, у вінку з подорожника, із щасливим обличчям і… шарфиком Шанзая.

— А ось і мої голуби в томатному соусі, — усміхнулась вона. — Десь мій фартух?

— Тітко… — почав я. — Що сталося?

— А нічого. Просто двоє дорослих людей поділили грядку… і картоплю… і минуле… і, здається, майбутнє.

— Це було побачення?! — вигукнув Лео.

— Це був обмін дипломатією, настоянкою і… — вона зупинилась. — Словом, йому сподобались мої кабачки, якщо ви розумієте, про що я.

Ми не хотіли, але розуміли.

— І до речі, — додала вона. — Завтра ярмарок. І кулінарне змагання.

— І ви…

— Звісно, беру участь.

— І він…

— Звісно, теж. І ви, мої діаманти з горохом, теж у справі.

Я ковтнув. Лео засміявся. Село приготувалось до кулінарної війни, поки ми ще обробляли факт польового романсу нашої тітки.

У селі Уф ярмарок був не просто подією — це була форма протесту проти сірості життя, дієт і цивілізації. Тут можна було побачити все: півнів, що співали в дуеті з баяністом, козу у вишиванці, дітей, які продавали котлети з піску (на вигляд — нічого так), і старих бабусь, що влаштовували нелегальні змагання з поїдання вареників на швидкість.

Ми з Лео прокинулись ще до світанку. Тітка Аллер уже кидалась по кухні з черпаками в кожній руці, на ходу сварячись з мискою й примовляючи, що ця страва “врятує її честь і грядку”.

— У цьому році, мої пиріжечки з глінтвейном, ми покажемо, хто тут справжній кулінар.

— Ви й так перемагали п’ять років поспіль, тітко.

— Усе одно треба утвердитись. А то Шанзай сказав, що з мого супу навіть пуголовок можна воскресити. А я що — мовчатиму?

Поки вона варила щось, що могло бути як і борщем, так і паливом для трактора, ми з Лео збирали свої інгредієнти. План у нас був простий: фрикадельки з сюрпризом, і не просто кулінарним, а емоційним. Ми вирішили додати м’яту, цедру лимона та натяк на щось невимовне — трохи чуттєвості, трохи безумства. Типово наш стиль.

Ярмарок розгортався на центральному майдані, біля старої липи, де зазвичай сиділи найбільш пліткарські бабусі села — “три Мудрі Відьми”: баба Грибова, баба Клава та баба Зося. Їхній вердикт мав вагу більше, ніж будь-яке журі.

На сцені виступав місцевий ансамбль «Кислі Щі» — троє дідусів, які співали реп про аграрну реформу. У кутку продавали магніти з портретом Шанзая в молодості, а з іншого — стояв автомат із настоянкою на хроні. Діти їздили на візках, запряжених гусьми.

Біля сцени встановили три кулінарні зони: Тітка Аллер — із фартухом, на якому написано “Моє життя — це каша з перцем”. Шанзай — у вишитій сорочці та з кам’яним обличчям. Перед ним — сковорідка розміром із колеса до трактора. Ми з Лео — у наших дизайнерських кителях (я зшив їх сам з обгортки від муки й шовкової піжами Лео — шик і функціональність).

Ведучим змагання був той самий пастух із козою Глорією, що тепер працював як “майстер церемоній”.

— Пані та панове, — почав він, — сьогоднішнє змагання — це не просто битва за титул “Майстер Фрикадельок”! Це вирішальна мить у війні смаку, досвіду й… натхнення! (тут він підморгнув козі)

Кожен учасник тягнув “таємний інгредієнт” зі скрині. Тітці випала кисла капуста, Шанзаю — кава з вершками, нам — м’ята.

— Що ж, — промовив Лео, — або ми сьогодні станемо легендами, або нас закидають буряком.

— Із гіршими ми вже справлялись, — я підморгнув.

Поки ми готували, навколо ходили знайомі сільські персонажі: Пан Мельник, який вважав себе нащадком Наполеона і торгував пряниками з філософськими цитатами (“З’їси — зрозумієш”); Тьотя Броня, яка продавала пиріжки “з сюрпризом” (сюрпризом зазвичай була квасоля, камінець або насіння телевізора); Баба Зося, яка питала в кожного хлопця: “А ти вже встиг одружитися чи ще в пошуках?”

Ми з Лео зробили наші фрикадельки і виклали їх на пюре у формі серця. Соус поклали у вигляді крапель — ніби поцілунки. Назва: “Фрикадельки на кінчику язика”. Подача була театральна: я вийшов із тарілкою, Лео підняв її як трофей.

— Ці фрикадельки мають смак спогадів, мрій і трішки м’яти.

— А ще вони залишають післясмак любові, — додав Лео, дивлячись мені в очі. Натовп захвилювався. Хтось навіть просльозився. Хтось з’їв свою виделку.

Тітка Аллер зробила “Фрикадельки в капустяному гнізді” — традиційно, щиро, дуже по-домашньому. Кожна кулька була з прізвищем сусіда, з яким вона колись сварилася. Шанзай зварив кавові фрикадельки з карамелізованою цибулею. Усі боялись, але… це було смачно. Якось. Навіть дуже. Голосування було жорстким. Бабця Клава пробувала з закритими очима. Баба Грибова нюхала кожну кульку по черзі. Баба Зося просто поставила галочку біля слова “Лео”. І нарешті:
— Переможці — Боззі та Лео!