РОЗДІЛ 5. ПОМІДОРНІ ПРИГОДИ ТІТОНЬКИ АЛЛЕР

Назва ресторану змінювалась тричі: спочатку він був “Cucina di Amore”, потім — “Fleur de Sauce”, а після появи мене, Боззі, у меню, його нарекли “Жах і Насолода” (маркетинговий хід — ідеальний).
Нарешті зупинились на “Ristoro Bozzissimo”, бо клієнти все одно замовляли “те, що придумав той дивак з віником замість зачіски”.

Ресторан став популярним не завдяки інтер’єру — бо інтер’єр був як у музеї старих годинників після землетрусу — а через страви, які виглядали як помилка, але смакували як одкровення.

Усі говорили:

— Це ви правда кладете редьку в морозиво?

— Так. І трохи щастя.

— А чому борщ у трубочці?

— Бо душа — це не миска. Це трубочка з буряком і пристрастю.

Я був не просто кухарем — я був легендою у фартусі з капустою. Люди приходили не їсти — а здригнутись. Після однієї вечері у нас одна акторка написала поему. Один критик плакав. А один політик зізнався в податкових злочинах просто тому, що мій суп «нагадував йому маму й провину».

Вечори в ресторані — це міні-шоу. Я виходив із ложкою в руці, з опіком на шиї (традиційним), і готував просто біля гостей:
— А сьогодні у нас тістечка «О, ні, знову сіль!» — фірмовий десерт з карамелізованого буряка, згущенки та трьох сліз. Кухня трималась на хаосі, а менеджерка досі думає, що я екстрасенс. Бо я відчуваю момент, коли страва “на межі” — саме тоді вона найкраща.

Ми з Лео не бачились уже майже місяць — він поїхав у гастротур Північною Європою, де навчав фінів варити борщ з харизмою. І ось він з’явився на порозі мого ресторану, злегка засмаглий, з фірмовою посмішкою “я скучив, але не покажу”. У руках — баночка з якоюсь ікрою, в очах — вогник, а на вустах…

— Уф, Боззі, ти досі ходиш у цьому фартусі з написом “Готую — значить існую”?

— Ага. Це вже бренд. Скоро буде мерч.

Ми сиділи на кухні, запихаючи в себе мої нові “бутербродики з пастернаку та ревнощів” (не питай), і планували відпустку.

— Може, море? — запропонував Лео.

— Море? Там вода. А я звик до олії.

— Ну тоді, може, гори?

— Там усе печеться на сонці, а не на грилі. Ні, Лео, давай просто відпочинемо вдома, із закритими очима та відкритим холодильником…

Тут пролунав дзвінок.

На екрані — тітка Аллер. Я взяв трубку вже з передчуттям катастрофи.

— Боззі! — пролунало, як вистріл із духовки. — Вона пішла в ріст!
— Хто, тітко?

— Вона! ПОМІДОРИНА! Вона прорвала теплицю, вилазить через вікно, я боюсь, вона стане мером!

— Це ти про… овоч?

— Та ні! Овоч! Ага, скажи ще “рослина”! Це чудовисько на томатному ґрунті!

— Тітко… ви знову підливали її пивом?

— Бо вона в’яне без уваги!

— Ми виїжджаємо.

Я поклав трубку. Подивився на Лео. Він мовчав, уже пакуючи свій кухонний набір і крем для рук.

— То що, відпустка в селі? — зітхнув він.

— У селі Уф. У нас там — томати, які захоплюють владу.

— Клас. А мені снилось, що я сумую за адреналіном.

І ми рушили. У бік гречки, шаленства, й помідорної загрози.

***

Село Уф зустріло нас дзижчанням мух, запахом свіжоскошеної кропиви і тіткою Аллер, яка стояла з сокирою біля хвіртки.

— Ви приїхали! — вигукнула вона, — я вже курей вигнала зі спальні, можете спати на ліжку. Ну, або з куркою, вона компанійська.

— А де ванна? — запитав Лео, озираючись.

— На вулиці, за сливою. Якщо буде дощ — вважай, що тобі пощастило.

Я мовчки поплескав Лео по плечу — це тільки початок. Місцеві зустріли нас як знаменитостей: хтось простяг пиріг (з капустою і, здається, батарейкою), хтось подарував кроля, а бабуся з криком «Боже, який гарний» просто почала хрестити Лео. Тітка вела нас до хати, поки розповідала:

— Шанзай — гад. У нього грядки під лінійку, а мій помідор виліз за межу — і він сказав, що я зазіхнула на його черешню! А черешня — дерево провокаційне!

— І що?

— Він обгородився колючим дротом. Наче я в лісі виросла!

Раптом прямо біля тину з'явився Шанзай — дід років 40.

— Аллер! — вигукнув він, — знову свій томатний хаос випустила?

— А ти, Шанзай, знову слухаєш, як у мене буряк росте, і робиш вигляд, що це твоя метеостанція?!

Вони рушили один до одного як два гіганти з мультика.
Ми з Лео зачаїлись із боку, спостерігаючи.