РОЗДІЛ 4. ГОРИТЬ ПЛИТА – ГОРИ Й САРАЙ

Я прийшов до академії L’art de la nourriture з одним фартухом, двома носовими хустинками та мрією: стати кулінаром, якого боятимуться всі печі. З першого дня я поводився так, ніби був уже шефом — ходив з прямою спиною, вдивлявся у банку з рисом так, ніби бачив у ній просвітлення, і навіть раз підписався в журналі як «шеф Боззі, майстер пряних катастроф».

Звісно, перші кілька тижнів були... як би то сказати? Катастрофічно захопливими.

На першій практиці я вирішив, що звичайна вівсянка — це занадто просто. І додав до неї: пару ложок гірчиці (гостро, значить — пробуджує), ложечку какао (щоб гіркота збалансувала кислоту), щіпку тьмяної паприки, і черешеньку зверху — бо красиво. Це блюдо я назвав "Кашатричний вибух".

Після проби наш викладач Марк Жерар мовчки поклав ложку, встав і пішов. Через кілька хвилин він повернувся з іншою групою студентів і попросив:
— Боззі, будь ласка, ще одну порцію. Ми хочемо показати її психологу.

Далі було тільки краще.

Я зробив салат із хріну, сливового варення та карамелізованої цибулі — не зіпсувати, а відкрити нове. Готував суп зі згущеним молоком. Смажив котлети на сковорідці, яку випадково залишив на плиті на дві години — у результаті ми мали чорну метеоритну кулю з ароматом шини.

Мене боялися. Але так, знаєш, із повагою. Типу: “Він божевільний, але може, саме в цьому майбутнє?” Моїми основними інструментами були: ложка, пальці, інтуїція, і мішок солі, який я тягаю з собою, як інші носять чохол із ножем. Усе це тривало три роки. Три роки навчання, помилок, спроб, обвуглених пирогів, дивних відкриттів, і… легенької пожежі на кухні №2, після якої плиту замінили, а мене офіційно позначили як «учня, до якого інструктор має підходити з обережністю».

І от на третьому курсі з'явився він. Леонардо Арчібальд Мюслі. Француз. Ідеальний. Блискучий. Дратівливо спокійний. У нього не було прищів, не пахло часником, він не проливав борщ на шкарпетки. Він приходив із власним ножем у чохлі, а не з виделкою, приклеєною скотчем до лопатки. Його перше блюдо — фуа-гра на мінітості з трюфельною піною й соусом редукшн. Моє — хот-дог на гречаній паляничці з квасом і соусом "щось схоже на кетчуп, але трохи інакше".

Ми стали… антиподами. Якщо Лео — акуратність, баланс, класика — то я був феєрверком над каструлею. Йому було 19, мені — теж, але виглядав я на «після трьох ночей у бібліотеці з мультиваркою». Наша ворожнеча стала легендою академії.
На кулінарному конкурсі він зробив: тарталетки з карамелізованим фенхелем і міні-омарами. А я: капустяні кекси з сюрпризом (спойлер — сюрпризом була консервована кукурудза всередині й постскриптум із гірчиці зверху). Лео переміг за оцінками журі. Я — за голосами глядачів (одна старенька викладачка навіть сказала, що мої кекси нагадають їй чоловіка, який теж був “гострий, як життя”).

І от одного разу, під час практики в ресторані, я зробив чергову дурницю: забув, що я не вдома, і замість м'яти додав у крем-брюле листя хрону. Офіціант уже відніс його до VIP-гостя. Я впав у ступор. Це був кінець. Апокаліпсис. Заключний акорд моєї кулінарної кар'єри.

Аж тут Лео мовчки підійшов до мене, швидко схопив запасну порцію свого десерту і шепнув:

— Це зневага до мистецтва, Боззі. Але я не дам цьому ресторану впасти разом із твоїм хріном.

Він підмінив страву, взяв вину на себе, і я нічого не сказав. Того вечора ми сиділи разом за кухонним столом. Він пив вино. Я — сік з редьки. І раптом він сказав:

— Ти — псих. Але… чесно, з тобою цікавіше.

З того моменту ми стали не ворогами, а — скажімо — "вибуховою сумішшю". Він вчив мене, як не спалити духовку. Я — як готувати з душею. І хоча ми ще довго змагались у стилі "фуа-гра проти пирога", у глибині душі ми знали: один без одного — ми не кулінари, а просто кухарі.

*(бонус)*

Ми з Лео сиділи на даху академії. Після практики, втомлені, в брудних фартухах, ми ділили шоколад, що розтанув у моїй кишені (не питай чому — просто тепла людина, що сказати).

Ніч була спокійна, навіть дивно. Не палала жодна сковорідка. Може, тому ми нарешті могли поговорити не про рецепти.

— Ти ж знаєш, що в тебе кривий рукопис, — сказав Лео, гортаючи мій зошит з рецептами.

— То стиль такий. «Авторська каламуть», — підморгнув я. — Хай там хоч ієрогліфи, головне — душа в кожному мазку.

Він посміхнувся. Ця його напівпосмішка — та, що з’являється, коли він або хоче когось убити, або… чомусь трошки більше.

— Як ти взагалі дожив до 21 без кулінарної катастрофи рівня апокаліпсису?
— Дожив? Та я ж із них і збудований, — засміявся. — Я катастрофа, що вміє робити заварний крем.

Лео ліг на спину, дивлячись у небо. Я — поруч. Між нами — кришка від каструлі замість тарілки, з якої ми їли шоколад пальцями.

— Боззі, — мовив він несподівано м’яко.

— Ага?

— Якщо ти колись відкриєш ресторан…

— Та я вже кілька разів відкривав плиту, і то з ризиком, — буркнув я.

— …то я хочу там працювати. Хоч офіціантом. Хоч ложкою. Але бути поруч.
— А я думав, ти краще за ложку. Ти як мінімум виделка.