Гастророман з присмаком уфської гречки

РОЗДІЛ 3. ЗІРКА В НЕБІ ЗАПАЛАЛА…

Ранок почався як завжди: з крику півня, котрий уперто ігнорував той факт, що його вже тиждень називають "дебілом" за те, що він будить усіх о пів на четверту. Я перевернувся на другий бік і в цей момент почув, як тітка Аллер підозріло втирає сльозу. Мене це насторожило більше, ніж якби на подвір'ї приземлилася НЛО.

— Що сталось? — спитав я, згрібаючи ковдру з підлоги.
— Оце… — вона простягнула мені телефон. — Тобі відповідь прийшла. І не від банку, який хоче відібрати наш трактор.

Я взяв телефон. Повідомлення було коротке, офіційне, але кожне слово в ньому гриміло як салют:

"Вітаємо, Боззі Аллерович! Ви отримали грант на навчання у кулінарній академії Lart de la nourriture. Ми вражені вашим баченням. Чекаємо вас у місті. Початок — у понеділок."

Я перечитав тричі. Потім ще раз — на всякий випадок. А потім — у голос, щоб тітка повірила, що я не фантазую. Ми мовчки перезирнулися. І тітка, яка ще вчора погрожувала відшмагати мене тістечком, цього разу просто тихо сказала:

— Ну шо, знаменитість… Йди збирай портфель.

А поки я намагався вирішити, чи брати з собою банку борщу (на випадок, якщо у місті знову буде страйк ложок), село вже жило своїм — моїм — новим життям. Хтось (я підозрюю бабу Норту) розіслав моє відео по всіх групах у вайбері. Його подивились: продавчиня Надька (двічі, бо перший раз не зрозуміла); дядько Бодаш, який сказав, що "то все монтували в Голлівуді"; навіть батюшка — і той, кажуть, після перегляду благословив мене як "юного апостола гречки".

Але найбільше вразила реакція Корбана (того, що зі свинею). Він постукав у вікно, простягнув мені пачку паперу й сказав:

— Підпиши. Це сценарій. Хочу, щоб зняли про тебе фільм. Назва — "Сіль землі".

І все би нічого, але на звороті того ж аркуша був шлюбний договір, і я почав здогадуватись, що Мелл не зовсім від нього відстала.

У неділю вранці я стояв на зупинці. Валіза — стара, з часів, коли тітка ще їздила на заробітки в Житомир. Наплічник — більше схожий на дідову торбу з картоплею. У кишені — пару монет, цукерка-барбариска і тістечко “Салті” в контейнері, на удачу.

Автобус приїхав, як завжди, на годину пізніше й одразу заглох. Водій вилаявся, дав йому копняка — і той завівся, мовби ображено.

У дорозі все пішло класично: баба з козою, мужик, що їв варені яйця без зупину, і тиша, яку іноді порушував мій живіт (він не вірив, що я йду туди, де їжу готують красиво, а не з запасів минулого року).

Місто зустріло мене запахом кави й цементу, шумом машин і такою кількістю людей, що я ледь не повернувся до села. Але тістечко в кишені гріло руку — і я йшов.

Академія L’art de la nourriture була схожа на палац. Великі двері, скляні вітрини, статуя шефа, який тримав у руках вінчик, мовби це скіпетр. На вході мене зустріла пані в уніформі, схожа на офіційну офіціантку мрії.

— Ви — Боззі? — спитала вона з ледь стриманою посмішкою.
— Він самий, — кивнув я і спробував не виглядати, як хлопець, який досі носить шкарпетки з динозаврами.

— Нам дуже сподобався ваш підхід. Шеф хоче з вами познайомитись особисто.

Шеф. Сам. Особисто. Зі мною.

Я ледь не впав. Але стримався. Бо тепер я студент академії, майбутній шеф, людина, яка знає, як зробити з солі десерт і не зіпсувати травлення.

У той день я вперше в житті одягнув справжній фартух із логотипом академії. Він був трохи завеликий, але я підтягнув його — і раптом відчув, що стою на своєму місці.

Моє життя щойно змінилось.

А попереду — сіль, вогонь і справжня кухня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше