РОЗДІЛ 2. МАЙБУТНЄ ЗІ СОЛІ

Цього разу почалося все не з вибуху чи пожежі, а цілком мирно — з оголошення на звороті коробки з-під яєць. Там, де зазвичай друкують тупі загадки або інструкції, як зварити яйце всмятку, було написано:
«Грант на навчання в найвідомішій кулінарній академії L’art de la nourriture! Шанс для тих, хто не боїться мислити… не так, як усі!»

Я перечитав ще раз. А потім ще. І з кожним разом серце калатало все гучніше, а в голові народжувалася думка, яка переростала у план. Бо це була не просто якась академія — це була та сама школа, що стояла за створенням шоу FooDream, того самого, з якого почалась моя епопея. Саме та, яка надихнула мене в дитинстві зіпсувати сотні яєць, спалити половину кухні й викликати тітці алергію на слово "крем". І от тепер доля зробила коло, і я стояв на її порозі.

Я відчував, як усередині мене прокидається той самий хлопчина в футболці з плямами від майонезу, який колись мріяв змінити кулінарію. «Якщо я не виграю цей грант — значить, я не Боззі», — подумав я, хапаючи зошит і вже в думках знімаючи презентаційне відео.

Моя концентрація була на межі, як у кота, що полює на ковбасу. І от в найвідповідальніший момент, як завжди — бах! — з вулиці пролунало таке, що навіть ложка в борщі здригнулась.

— Та я казала — то була не свиня! Це був мій брат! — кричала Мелл, сусідка в кімоно, стоячи босою на мокрій траві. Її лице горіло праведним гнівом, а в руках вона тримала качалку — бойову модель "Кухня 3000".

— А брат він тобі був, коли ти його на побачення кликала? — у відповідь огризався Корбан, по пояс роздягнений, з поросям під пахвою, яке тихо верещало, немов і воно відчувало сором.

Сцена була настільки дика, що навіть дід Васко поставив на паузу свою радіолу і виніс табурет на вулицю — бо шоу треба дивитися з комфортом. Баба Норта зупинилась на півслові молитви й почала хреститись у три напрямки. Я стояв у вікні, мов зачарований: це був театр абсурду, який міг затьмарити навіть Дім дракона.

Та попри все — я змусив себе повернутись у реальність. У мене була мета. Грант. Для цього потрібно щось, що змусить членів журі не просто здивуватися, а перехреститися й сказати: "От чорт, це новий рівень".

Я почав гарячково озиратись по кухні, шукаючи натхнення. Сковорідки, борошно, залишки черемші, банки з бабиним варенням... і тут — мішок солі. Звичайної, грубого помолу, з написом «Екстра» (який насправді не означає нічого екстраординарного, крім маркетингу).

І раптом мене осінило: а якщо зробити тістечка, де сіль — головний інгредієнт? Не спеція, не допоміжна роль, а зірка кулінарного шоу. Ідея захопила мене моментально — вона була одночасно безумною і геніальною. Так народився мій шедевр — тістечка “Салті”.

Я розгорнув зошит і почав ретельно планувати рецепт:

Тістечка “Салті” (оригінальний рецепт від Боззі)
Інгредієнти:

• Крекери солоні — 200 г
• Мед — 2 ст. л.
• Гірчиця (французька, з зернятками) — 1 ч. л.
• Масло вершкове — 50 г (розтопити)
• Вершки 33% — 200 мл
• Цукрова пудра — 1 ст. л.
• Сіль — 2 ч. л. (грубої морської або гімалайської)
• Карамель та мигдаль — для декору

Процес:

1. Крекери подрібнити до стану крихти — вручну, качалкою (бо блендер зламався ще минулого року після «соусної катастрофи»).
2. Змішати крихти з медом, гірчицею та розтопленим маслом — маса має бути трохи волога, але не липка. Викласти у формочки, утрамбувати.
3. Вершки збити з пудрою до легкого крему. І отут — найголовніше — додати сіль! Спочатку одну ложечку. Потім ще трохи. Іще. Ще… Стоп! Здається, смачно.
4. Вкрити основи кремом, прикрасити карамелізованим мигдалем і притрусити крупною сіллю зверху — для хрумкості та концепції.

Я готував ці тістечка з таким натхненням, наче творив історію. Все вийшло неймовірно красиво — крем тримав форму, крихта не розпадалася, декор блищав, як очі дитини перед новим телефоном. Усе, залишилось зняти відео. Я поставив телефон на стос підручників, увімкнув камеру, глибоко вдихнув і почав.

— Привіт! Мене звати Боззі, і сьогодні я покажу вам, як звичайна сіль може стати головною зіркою десерту.

Я розповідав із пристрастю, жестикулював, наче Ілон Маск на презентації ракет, пояснював текстури, поєднання смаків, згадував про «контраст, який викликає емоцію». Здається, я справді трохи плакав — від натхнення.

Та щойно я натиснув кнопку «стоп» — пролунав знайомий звук вхідних дверей.

Тітка Аллер повернулася з посиденьок у подруги, тримаючи торбу з пиріжками і дивний пакунок у вигляді живого кота. Вона зупинилась, дивлячись на мене, миску з кремом, на десяток малесеньких тістечок і… камеру.