РОЗДІЛ 1. ГРЕЧКА ЩО ВМІЄ ЛІТАТИ

У селі Уф ніколи не бувало нудно. То корови-маніяки ганяються за трактором, то кажани-вампіри ночами здирають малу капусту з городів, то капустянка-алкоголік ночує в пляшці з-під самогону діда Васко. А що вже казати про місцеве населення — цілих 178 душ! Тут не те що всі один одного знають — тут як миша десь повіситься, то на іншому кінці села вже всі знають її передсмертну записку, і навіть пацюк-гультяй встигає записатися до вдови-криси.

Та не думайте, ніби тут лише тварини веселі. Люди — ще ті персонажі. То бійка, то сварка, то зради — і все це без перерв на рекламу. Місцеве телебачення на такому тлі виглядає як "Клуб невидимих пенсіонерів". А от Санта-Барбара місцевого розливу — це, звісно, Мелл та Корбан Герцоби. Разом усього два роки, а пристрастей там як у турецькому серіалі після чотирнадцятої кави. Я ж у свої п’ятнадцять вже маю повне моральне право судити, бо, як кажуть, поперек мазав настоянкою ще до того, як хтось інший дізнався, що воно таке.

Але зараз — не про любов і зраду, а про справжню катастрофу: гречку.

Попкорн із гречки. Так-так, саме це геніальне кулінарне рішення й стало апогеєм мого сьогоднішнього винахідництва. Бо треба ж щось жувати, поки під магазином транслюють нову серію пригод Мелл: «Корбан утік, але шльопанці лишив».

Газова піч — працює. Жилізний тазік — є, трохи прогнутий, але з характером. Гречка — засипана з натхненням, щедро, бо коли вже вигорить, то не дріб’язком.

Я вмикаю вогонь. Піч зашипіла, тазік загугнявив, і от гречка починає стрибати. Спочатку несміливо — як школяр, що перший раз у клуб. А потім — як фанат Imagine Dragons на концерті. Одна вдарила мені в лоб, інша — відскочила в кут. І тут почалося.

Гречка. Почала. Літати.

Справжній феєрверк! У мене перед очима закрутилися бурі крупинки, одна влетіла у штору, інша — в носа, третя — взагалі залетіла до банки з варенням. Піч загрозливо загула, наче ображена, що не в неї головна роль. Я почав метушитися, хапати рушник, махати тазіком, здувати крупу з вій… Це був танець приреченого шамана.

І саме в цей момент — як і годиться у драматичних розв’язках — повернулась вона. Тітка. З сапкою через плече, в капелюсі з сіткою від комарів і поглядом, як у бувалого сапера, що вже бачив, як мінірують клумбу.

Вона зупинилася на порозі, вдихнула аромат гречки, що вже більше пахла пожежною частиною, ніж кухнею, і мовила:
— Боззі… Це знову експерименти?

Я мовчки кивнув. У цей момент мені з лоба повільно з’їхала гаряча крупинка і впала на підлогу з глухим «цок».

Тітка зітхнула. І я вже знав — мене буде покарано.

Тітка Аллер -Термінаторка (в народі — Тітка Штрафбат) повільно зняла з плеча сапку, наче то була не сапка, а старенький, але ще бойовий автомат. Подивилась на мене так, що мені враз закортіло стати невидимим або перетворитися на жменю попелу. Хоча — дивлячись на стан кухні — скоро саме так і буде.

— Значить, кажеш… попкорн із гречки… — тітка повільно, з гідністю генерала, підійшла до палаючого тазіка, зняла його з плити й кинула на подвір’я, де він продовжував шипіти, наче далі ображався.
— А мені здавалося, що в тебе відірвана фантазія тільки в снах. Але бачу, ти тут живеш за принципом: «Чим гірше — тим веселіше», — продовжила вона, вже відкриваючи кухонну тумбу. Я завмер. Там був Він. Легендарний Кухонний Ополоник Правосуддя, родинна реліквія ще з часів, коли Аллер було вісім і вона ганяла братів по городі.

— Тітко… Я… Ну, воно само…

— Само?! Само?! — вона розвернулась до мене з таким виразом обличчя, ніби щойно з’ясувала, що я не просто кухню підпалив, а продав комбайн за криптовалюту.

— Ти в кого такий упертий? Це ж не кулінарія, це — воєнний стан на гречаному фронті!

І тут — пауза. Така тиша, що навіть кури в курнику затихли.

— Знаєш, що буде? — сказала вона вже майже лагідно. — Будеш мені готувати обіди. Три рази на день. Без пожеж, без летючих зерен і без вибухів.

— А якщо я… ну… спалю щось знову?.. — спитав я несміливо, хоча відповідь вже знав.

Тітка кинула на мене погляд:

— Тоді їстимеш гречаний попіл. Без солі.

Так я і став рабом кухні. З того самого моменту я зрозумів: коли тітка Штрафбат каже «виховати», вона не жартує. Але що цікаво — саме з цього і почалося щось важливе. Бо готуючи без вибухів, я раптом навчився готувати з душею.