Розділ 6.

Небесна Канцелярія.

— Петро, ти вже бачив нове відео Диявола Безоднього?

— Ага, він залучив до просування гарячих турів одну невдоволену жіночку, що скаржилася йому на недостатньо інстаграмні локації в Пеклі... І саме це відео зібрало півтора мільйона переглядів, а продажі пакетних турів зросли вдвічі!

— Схоже, він справді знається на просуванні, тільки от чи не боїться потрапити в її лапи? — хихикнула Світлана, відкусивши шматок ароматного яблука.

— Жартуєш? Безодній мав на своєму віку сотні дам, він точно не дасть себе закувати кайданами кохання, а от розважитися він дуже любить. Тож, нехай та, як її там, Дияволиця, радіє, що він взагалі виявив до неї прихильність, а не змусив чистити чани на дев’ятому ярусі. Гадаю, це все одно ненадовго. Згодом знайде собі нову пасію, а її викреслить зі свого життя.

— Курортні романи... Вони мають особливу магію, — мрійливо проговорила Світлана.

— Особливу магію, кажеш. Ну-ну, я не проти відчути її на собі. — Петро усміхнувся та підійшов до дівчини, що зіщулився дивилася на нього.

— Любий... — вирвалося у неї. — Я...

— Тш, — Петро обійняв дівчину, в потім ніжно торкнувся таких бажаних губ ніжним цілунком.

У Світланки закрутилася голова від несподіваних відчуттів, що з кожним днем дедалі більше затягували її у вирій кохання.

Вона зовсім не планувала закохуватися, але поруч з Петром це давалося їй важко. Він манив її, приваблював. З ним Світлана знову почувалася немов юна закохана дівчина, наче й не було десятків років життєвого земного досвіду за плечима.

— А ми… не порушуємо стандарти компанії? — тихо прошепотіла йому в губи.

— Цілуйтеся вже, стріл на вас не напасешся, — пробурчав тихий голос десь збоку. Озирнувшись пара помітила зовсім юного Купідончика, що подивився на них своїми оченятами, а потім щось швидко занотовував.

— От, шибенику, — розсміявся Петро.

— Заради вас старався, між іншим!

— Дякуємо. Ти б ще нам зі скаргами допоміг владнати.

— О, ні! Дякую! Я на таке не підписувався, — хилитнув головою Купідончик. — Бувайте! — й розчинився у повітрі.

— Кумедний малий, — посміхнулася Світлана, притискаючись до Петра.

— Є таке. Ходімо, у мене для тебе сюрприз, — чоловік потягнув дівчину на вихід.

— А робота?

— Не сьогодні. Нікуди ці скаржники не дінуться вже з того Пекла. Ця подорож триватиме вічно, тож, встигнемо розв’язати їхні проблеми. А от мій сюрприз вже зачекався.

— Заінтригував, — посміхнулася дівчина.

З офісного приміщення вони знову вийшли у яблуневий сад, мінували арку бажань й зрештою опинилися біля своїх будиночків.

— Моя хатинка в іншому боці.

— Твоя так, а тут живу я, — Петро зупинився біля невеликої садиби, на подвір’ї якої зростало старе абрикосове дерево. — Мій парубоцький барліг, ласкаво прошу, — Петро відчинив перед дівчиною двері, й вони опинилися у світлій веранді.

Одразу назустріч хазяїну кинулася капібара.

— Знайомся, це — Надійка, — проговорив Петро.

— Яке гарне ім’я, — усміхнулася дівчина. — Йди сюди! — тваринка підійшла ближче до дівчини та ткнулася носом в її долоньки. — Яка ти гарна.

Петро тим часом пройшов вглиб дома, але за кілька хвилин повернувся тримаючи в руках білу пухнасту грудочку

— Ти казала, що мрієш про нього. Дозволь мені здійснити твою маленьку мрію.

— Це справді мені? Кошеня?

— Ну, власне, так, — Петро обережно передав тваринку дівчині. Кіт навіть не прокинувся, але замурчав ще голосніше.

— Дякую! — на її очі навернулися сльози.

— Я радий, що ти не будеш тепер сумувати вечорами.

— Щось мені здається, що вечори мої тепер будуть не лише у компанії кошеняти.

— Правильно здається. Переїжджай до мене. Ця хатина значно більша за твою, має великий сад.

— Так швидко?

— Ну, а чого тягнути?

— Але ж у нас з тобою є вічність…

— Навіть її може бути замало, — обійняв дівчину чоловік. — Кохаю тебе, Світланко.

— І я тебе кохаю.

— То це означає, що ти згодна? — хитро примружився чоловік.

Замість відповіді дівчина просто поцілувала його.

Дякую за вашу підтримку!