Розділ 2.

Небесна Канцелярія.

— Ну, що є щось цікаве в життєписі цього клієнта?

— Світланко, та він потрапив за вірною адресою! Наші агенти гарно працюють, тому кожен отримує саме той тур, який щиро прагне. Дуже гарячий, — розсміявся Петро. — Дід за життя мав четверо дітей, всі від різних жінок, з жодною з них одруженим не був. Взагалі цей Віктор уникав шлюбу. Зате гуляв наліво та направо, запалюючи у клубах та часом спускаючи тисячі доларів на елітних курортах. Заробляв баришництвом. Скупляв дешевий товар й продавав втридорога.

— Дітям власним хоч допомагав? — нахмурилася Світланка.

— Намагався, але то такі дрібні гроші, що від них було не холодно, ні жарко.

— Ага, ясно, черговий жадібний кріт. Кожну копійку рахує. Не дивно, що й тут йому здалося, що його обдурили!

— Ну, не кріт він тільки коли треба ділитися, а так… Загалом, не хвилюйся, я вже пообіцяв йому пекельний масаж за ці кошти. Йому сподобається однозначно.

— Вже боюся уявити, що там на нього чекає.

— Світланко, а що ти робиш сьогодні ввечері? — раптом поцікавився Петро.

— Ще не вирішила, — знизала плечима дівчина.

— Як ти дивишся на прогулянку яблуневим садом?

— А знаєш, гадаю, це чудова думка. Тим більш від цих скарг я страшенно втомилася, а там… Спокій та релакс.

— Тоді біжи вже перевдягатися, а я за тобою за годинку зайду.

— А як же скарги, он ще три нових поступило…

— До Бог з ними, завтра розберемося. Нам поспішати нема куди, а тим скаржникам тим паче. В крайньому разі, Безодній візьме все на себе.

— Мені вже починає подобатися той Безодній. А екскурсія в Пекло існує?

— А тобі навіщо? — в очах Петра сяйнули веселі бісики. — Небесна Канцелярія вже не влаштовує?

— Якби мені хтось сказав, що я навіть в Раю буду працювати з ідіотами, я б не повірила. Може, Пекло не таке вже й страшне? — дівчина дивилася на свого партнера по роботі із зухвалою усмішкою.

Петро розсміявся.

— Ох, Світланко. Ходімо вже. Райські яблучка точно піднімуть тобі настрій та дух.

Райський сад зустрів їх ароматом квітучих дерев та тихою музикою арфи. Тут панувала атмосфера спокою, тут Світланка відчувала себе набагато краще, відпускаючи тривоги, забуваючи про роботу та клієнтів, які вічно всім невдоволені. Вглибині саду було невелике озеро зі смарагдовою водою, на березі якого пара й зупинилася, влаштувавшись на зеленій траві.

До них одразу підскочив маленький хлопчик із золотистим німбом та в білій туніці, з кошиком свіжих фруктів, запропонувавши скуштувати ароматні плоди.

Усміхнувшись Петро взяв два яблука, кивнувши хлопцю на знак подяки.

— Пригощайся, Світланко, — протягнув їй фрукт.

— Дякую.

Дівчина навіть очі заплющила від насолоди, загубившись на кілька хвилин в часі та просторі.

— Розкажеш мені про себе? — голос Петра прозвучав несподівано, й дівчина здригнулася.

— Що ти бажаєш знати? — повернулася до нього. — Мені здається, що літопис мого земного життя ти знаєш краще за мене. А про свою мрію я тобі вже сьогодні розповідала.

— Твій літопис я справді читав. Але так й не зрозумів одну річ. Чому ти так й не впустила у своє серце кохання?

— Навряд тобі буде цікаво. Та й це довга історія, — зітхнула Світлана.

— А я нікуди не поспішаю, — Петро обережно торкнувся її руки.

Дівчина підвела на нього свій погляд, й раптом розчинилася в цьому блакитному океану підтримки, щирості та турботи.

Відчула як перехопило подих, а ще… Десь в грудях розлилося приємне тепло… Те саме почуття, як вона колись давно вже відчувала, але згодом зачинилася від нього на три замки.

— Не може бути, — прошепотіла вона…