ПРОЛОГ

Небесна Канцелярія.

 — Світланко, каву будеш? — звернувся до дівчини Петро, відкинувшись на спинку свого чорного шкіряного крісла та втомлено прикривши очі.

— Ага, бажано літр, і я не жартую, — не відриваючись від монітора та продовжуючи швидко набирати комусь повідомлення-відповідь на клавіатурі, промовила дівчина. — Сьогодні всі як сказилися! Та й взагалі кави багато не буває. Мені зі звичайним молоком та корицею. І шоколадку пошукай там якусь! Нерви заїсти треба. — Світлана все ж таки перевела на чоловіка прохальний погляд та склала долоньки разом.

— Що там у тебе? — співчутливо поцікавився Петро.

— Рекламація щойно прилетіла, що вода в басейнах Пекла недостатньо тепла. Уявляєш?

— Справді? — очі чоловіка полізли на лоба. — А те, що на дворі весна, а басейни, тобто, котли, там чорти гріють лише взимку, а в березні й без того вже спека під сорок. Нащо їм гарячий котел цілодобово? Їм гострих відчуттів не вистачає чи як?

— Ось це я й намагаюся з’ясувати, — закивала головою Світлана. — Ця пані вважає, що її обманули, продавши турпакет в неповноцінне бунгало у самому центрі Пекла! Ти тільки послухай це повідомлення: «Неподобство. В описі було зазначено, що я матиму персональний басейн, який цілодобово підігрівається...»  А те, що там нижче дрібним шрифтом прописано період роботи підігріву, й що в теплі сезони там навіть в холодній воді зваритися можна, для неї не аргумент... — Світлана гарячкувато читала уривки зі скарги й активно жестикулювала.

— Дай вгадаю: хоче повернення коштів за свій тур? — схилив голову на бік Петро.

— Та ні! Вимагає увімкнути підігрів персонально для неї, інакше вона піде до вищого керівництва й буде цього вимагати вже від них.

— Але ж вона знала, що купляє, хіба ні?

— Ну, ти ж прекрасно знаєш, як на Землі всім охочим пропанують «гарячі» тури в Пекло, обіцяючи безліч розваг та котли з безлімітним підігрівом. А народ охоче вірить в рекламу, скупляє аж бігом такі привабливі турпакети,  не читаючи дрібний шрифт та не дуже вдаючись у деталі. Головне — ціна дешевша, або й взагалі халява. І вже потім виявляється, що вони хотіли зовсім не те, а договір-то вже підписаний, кошти не повертаються. І в Рай навіть з доплатою не переселять…

— Ну, це історія дійсно така ж давня як наш Всесвіт. Людство не міняється…

— Угу. Вона придбала такий от тур, — кивнула дівчина. — А тепер сама ж й не задоволена. Бачили очі, що купляли...

— Побажай їй успіхів. Хай звертається хоч до самого Диявола. Хоча він в нас чоловік гарячий. Може зіграти жінку. — Петро хихикнув, але помітивши рум’яні щічки дівчини, встав та підійшов до кухонного куточка, з любов’ю облаштованого для комфорту працівників цього відділу — кавомашина  з різноманітними, а головне — безлімітними видами кави, солодощі, теж у необмеженій кількості, прохолодні соки й навіть пиво. Два рази на день їм доставляли гарячі страви. Ну, чисто райські умови! Не враховуючи пекельні скарги клієнтів Всесвіту.

В Небесній канцелярії він працював вже не один десяток років. І, здавалося, звик до дивних претензій. Але мало не кожного дня прилітали все нові та нові несподіванки.

Світланку в цей відділ взяли лише рік тому, молода амбітна дівчина на Землі працювала у сфері обслуговування, тож, мала величезний досвід спілкування з людьми. А такі кадри в Небесній канцелярії на вагу золота. Тому її сюди й розподілили.

Петро увімкнув кавоварку й потайки глянув на Світлану. Він вже давно задивлявся на свою напарницю: приваблива фігурка, зухвалий блиск в сірих очах, золотисте пишне волосся — все в ній манило його немов магнітом. Але чоловік тримався. Дав собі слово — не закохуватися. Одна біда з тою любов’ю. Самі проблеми кожного разу, коли він пробував завести стосунки з жінками. Краще вже самотність: ніхто тебе не дорікатиме посиденьками з друзями та пивом по п’ятницях, чи шкарпетками, розкиданими по кімнаті, або забутою каструлею з супом на плиті. Не потрібно виправдань та зайвих очікувань.

І все ж таки з появою Світланки він був готовий терпіти всі ці дорікання, якби тільки вона хоч трішки посміхнулася йому.

— Твоя кава та шоколадка з родзинками, — Петро поставив на стіл велику чашку з гарячим напоєм.

— Ой, моє улюблене горнятко.  Дякую, Петрику.

— Я помітив, що ти завжди береш цю чашку. З двома закоханими котиками, — посміхнувся він, відчувши в грудях приємне тепло.

— Вони просто дуже милі, — усміхнулася дівчина.

— Так, — кивнув у відповідь чоловік. — Тобі потрібна допомога з цієї незадоволеною леді?

— Та наче вже вгомонилася. Петро, скажи мені, от як ти тут взагалі протримався стільки років? — Світланка взяла до рук чашку, роблячи ковток.

— Мене рятує власний пофігізм. Звик не пропускати через себе всі їхні емоції. Зрештою — вони їхні, а не мої. А ще чай з м’ятою та капібара. Бачиш, мені он передали колеги з Чистилища цю філіжанку, — вказав на свою чашку, на якій мила капібара тримала в лапках чашку з чаєм та надписом: «Не психуй, краще випий чаю».

— Дивний вибір для домашньої тваринки. Чому саме капібара?

— Сам не знаю. Але зустрів її ще дитинчам, її мати загинула, довелося маля вигодувати, звик до неї, вона до мене. Так й живемо тепер разом.