Переліт

Літак прилетів до Пізи в Італію. Дівчина швидко пройшла паспортний контроль, а на виході з аеропорту її зустрів гарний високий юнак від турагентства. Він попросив її почекати кілька годин, тому що до місця вона добиратиметься ще на одному літаку. "Дивна система. А чому не автобусом доїхати? Хоча. Гарячий тур. Нема чого дивуватися," - подумала вона. Трохи посиділа, а потім вирішила чого гаяти час, коли можна подивитись нове місто. Дівчина подивилася на середньовічний кафедральний собор Пізи – Дуомо у  романо-пізанському стилі.Трохи пройшлась і вона біля вельми відомої «падаючої» Пізанської вежі, яка стоїть під дивним кутом. Цікаво, як вона тримається! Біля неї було занадто багато туристів, які намагалися сфотографуватися у позі, немов вони підтримують вежу та дуже велика черга десь на три години, щоб піднятися до вежі. Тому Зоряна зробила декілька селфі та пішла гуляти вуличками цього міста, де відкривалися історичні пам'ятки архітектури, чудові будинки, церкви, собори та вежі, збудовані в минулі століття. А які люди тут були серцеві та чуйні, хоча вони не сильно знали англійську мову, але намагалися допомогти. Її вразили колоритні італійські пані у віці, які ходили в туфлях на підборах, з манікюром та зачіскою. Через декілька годин її вже чекав красень з турагентства, який проводив її до невеликого літака. Крім неї тут вже був хлопець трохи вище за неї, з блакитними очима, з темним волоссям, десь років двадцять вісім. Ось так вони і полетіли. Летіли спокійно, як їх мотор почав  видавати дивні звуки. Обличчя красеня стало хмурним, а потім після відвідування кабіни пілота, він підійшов до них та закричав:

- Аварія. Потрібно стрибати. Ось парашути.

- Ось тобі  й гарячий тур! – промовила Зоряна.

Чомусь не було ніяких емоцій, вона була в такому стані, що нічого не здивує, не струсить,  подумаєш парашут, нічого не потрібно. Нічого не хотілося.

Хлопець з блакитними очима подивився на неї, потім роздивлявся парашут та вимовив:

- А парашути бувають не відчиняються. Моя знайома так ноги зламала, бо стрибала без інструктора.

- А ти інструктор?  - запитала вона.

- Ні. Сантехнік. Цікаво де вони ці стропи брали, мабуть з Аліекспреса, наскільки я знаю, вони й п’ятдесят кілограм не витримають, - сказав він.

І тут Зоряна зрозуміла, що вона може щось відчувати і це був страх.

- Аааа. Ніколи. Я ніколи не стрибну. Я не хочу вмирати, - чомусь закричала дівчина у нервовій паніці.

Він на неї подивився, посміхнувся та вимовив:

- Ти не переймайся я тебе не кину. Стрибатимеш зі мною. Я вже стрибав.

Він посадив її собі на коліна, натягнув стропи та вони пішли до виходу. Двері були відчинені, блакитне небо. Безодня. "У мене ж мама є, сестра ... Що я дурепа така прочерк поставила. У мене ж все життя попереду". Стільки думок у голові промайнуло за секунди. Сама б вона не стрибнула.

- Саша, - промовив до неї чоловік з блакитними очима.

- Зоряна, - відповіла вона.

Дівчина довірилась хлопцю та вони разом стрибнули. Деякий час Зоряна не розуміла де верх, де низ. А потім страх минув та з’явилася ейфорія. Коли відкрився парашут, дівчина почала плакати. Від надлишку емоцій щось клацнуло. Світ такий неймовірний і вона ще нічого не бачила, і щоб не сталося, треба йти далі.

А коли вони приземлилися на березі моря, поруч були гори, а далі- джунглі, то вона навіть обійняла хлопця. Саша подивився наліво, потім направо, а потім вимовив:

- Здається це не готель «Перлина». Вітаю, ми на острові.

- Як на острові? Треба обійти та подивитися, - рішуче вимовила вона.

Вони обійшли, але не весь острів. Нікого не було. Тільки море, пальми, гори та джунглі.