Глава 13. Брітані

Брітані

Таємниця розкрилася через декілька днів. І не зовсім приємним для мене способом. 

Я встала надзвичайно рано як для мене. Була десь шоста ранку. Насправді я люблю такі ранні підйоми, але не завжди вдається, бо часто можу засиджуватись допізна з сюжетом для книги, або з читанням. 

Сьогодні був той випадок, коли я рання пташка. 

Я спустилась на кухню напівсонна, одягнена в короткі шорти і звичайній величезній футболці, в яких зазвичай сплю,  і почала шарудіти в пошуках чаю і крекерів. Ага, тих самих.  

Спокійно увімкнула чайник, аж раптом почула як від вхідних дверей долинає звук введення цифрового пін коду. Я застигла. У нас із Стівом є ключ карти (я взяла запасний, що був тут) і звичайний ключ, і зазвичай ми ними і користуємось. Але можливо він з самого ранку ходив на пробіжку чи ще кудись і просто забув ключі? 

Чайник почав закипати і вимкнувся, я ж потягнулася до полиці в шафі, щоб дістати чашку. І мало не впустила її, коли почула незнайомий чоловічий голос за спиною: 

– Ти що тут робиш? 

Я швидко розвернулась і витріщилась на високо плечистого незнайомця в спортивному сірому костюмі, який стояв у дверях кухні. Капюшон був накинутий на голову, але на лоба спадали прядки світлого волосся. Темні брови, високі вилиці, широке підборіддя, ніс з горбинкою, і яскраво-зелені очі додавали шарму. Хоч зараз на обкладинку журналу.  

Правда наступні дії вже не такі джентельменські. Він швидко обійшов стільницю, підійшов до мене і схопив за передпліччя. Його пальці міцно впились в ніжну шкіру. 

– Дівчинко, забирайся звідси, поки Стів не прокинувся. Він терпіти не може коли в нього хтось лишається після ночі. Дивно, що він взагалі тебе привів. 

Говорячи все це, він впевнено тягнув мене до виходу. Мій мозок звично вимкнувся, тіло скам'яніло від грубого тону, і я перші кілька секунд просто бездумно корилася… Та коли підійшли до дверей, я отямилась – почала впиратись і вириватись. Хватка у хлопця була, що треба. Цей амбал був набагато вищим за мене, та й за Стіва мабуть також. Відповідно і сили мої були не рівня йому. 

– Зачекай, ти все неправильно зрозумів! – намагалась говорити я, та мене навіть не слухали, а спокійно продовжили відкривати вхідні двері і виштовхувати вже за них. 

– Стрив… – я протягнула руку намагаючись призупинити двері, які так швидко наближались. 

– Ти мені потім ще подякуєш, – упевнено додав і з глухим гуркотом зачинив двері прямо перед моїм носом. 

Що це в біса щойно було?! Мене виставили з мого ж власного дому? Та хто він такий? Що він собі думає? 

Мене переповнювали емоції  – від шоку й відчаю до люті, яка миттєво спалахнула в грудях гарячим полум'ям. Я стояла на порозі власного дому в одних шортах і розтягнутій футболці, на босі ноги, а ранковий осінній вітер уже починав кусати шкіру.

– Ти що, взагалі здурів?! – обурено закричала я, щосили грюкнувши кулаком у масивні двері. – Відчини негайно! Це мій будинок, ти, бісовий амбале!

Звісно, за дверима панувала суцільна тиша. Пальці на руках тремтіли – і зовсім не від холоду, а від дикого, неприборканого обурення. Мене тільки-но виставили за двері, як якусь випадкову нічну інтрижку! Виштовхали, навіть не давши вставити слово, ще й із таким видом, ніби зробили велику послугу!

– Дякувати? Я тобі так подякую, що ти власне ім’я забудеш! – пробурмотіла я крізь стиснуті зуби, гарячково міркуючи, що робити далі.

– Стіве! – крикнула я, намагаючись догукатись хоча б до сусіда, і стукаючи у двері. – Вийди і угомони цього придурка! 

Та спроби були марні. Ніхто не відгукнувся. Ранковий холод пробирав до кісток, тож я діяла швидко. 

Лють, що палала всередині, наче випалила будь-який здоровий глузд. Я діяла на чистому адреналіні, перебуваючи в якомусь дивному стані прострації, де моє власне тіло рухалося саме, не питаючи дозволу в мозку.

Обігнувши будинок, я покрокувала осіннім садом, не звертаючи уваги на мокру від роси траву, яка обпікала холодом босі ноги. Очі самі знайшли потрібний куточок – вікно кімнати Стіва на першому поверсі.

Погляд упав на акуратні клумби біля доріжки. Я нахилилася, вхопила один із важких, гладких каменів, якими вони були обкладені, й обхопила його обома руками, приміряючи вагу. Твердий і крижаний, він миттєво впився в долоні, але це лише додало рішучості.

Я замахнулася і з усієї сили жбурнула камінь прямо у велике панорамне скло.

Гучний, тріскучий гуркіт розітнув ранкову тишу. Дзвін скляних уламків, що розлетілося на всі боки, луною відбився у моїй голові.

Завмерши на місці, я дивилася, як дрібні друзки обсипаються на підвіконня й газон. Моє заціпеніння миттєво минуло, поступаючись місцем дикому шоку. Дрож пройшла по всьому тілу. Я повільно підняла свою тремтячу руку перед очима, з жахом дивилася на власну долоню, що тільки-но витворила це божевілля, і наче вперше усвідомила: “Чорт, що я щойно зробила?!” 

За секунду після гуркоту в темному отворі розбитого вікна з'явилася фігура.

Стів. В одних лише сірих боксерах, розпатланий після сну, нахмурені брови та важке дихання. М'язи його підтягнутого торса були напружені, ніби він готувався відбивати напад.