Глава 11. Стів

Стів

Я вже декілька днів майже не бачив своєї новоспеченної сусідки. 

Після того, як вона поспіхом сховалась у своїй кімнаті нагорі, два дні я взагалі не бачив її і тільки чув її присутність. І відчував, бо вона так і не виходила з дому за продуктами, а отже готувала і їла з того, що в мене було. А отже і мені перепадало. Кожного разу виходячи з кімнати, я став чекати на спокусливі аромати з кухні і спішив поглянути, що вона приготувала цього разу. 

Чесно кажучи, я був приємно вражений – вона дуже смачно готує. До такого харчування можна і звикнути. Декілька раз я просто замовляв доставку на вечерю, і також залишав їй на столі з запискою. 

“Не отруєно” – було виведено кожен раз на папері. 

Я був небагатослівний, вона і так зрозуміє. 

Єдине, що я зрозумів з того випадку, коли вона ледь не розбила голову об мою стільницю – це те, що їй соромно за свою реакцію і вона не хоче показуватись на очі. Навіть з дому не виходить. Але ж це не може продовжуватись вічно. 

Зараз ранок і я вирішив покласти край цим переховуванням. У нас, між іншим, ще не обговорені правила спільного проживання. Я нарешті виділив час і написав декілька для мене важливих. 

Я підійшов до підніжжя сходів і покликав:

– Брітані! 

Нуль реакції. Я вигукнув голосніше, і тепер почув шаркання по підлозі і клацання дверей. Вже за секунду з балкону виглядала розпатлана чорняво-рожева голова і з похмурим і незадоволеним виразом обличчя запитала: 

– Чого тобі? 

– Спустись на кухню. Нам треба дещо обговорити. 

Розвернувся і попрямував до кухні, не чекаючи на відповідь. Та вона послідувала. 

– А якщо я не хочу? – вигук згори. 

– Залишишся без піци на вечерю, – суворо відповів уже з кухні. 

Погроза спрацювала – за декілька хвилин я побачив невдоволений вираз і складені на грудях руки напроти себе за столом. Нашим столом переговорів, так вже повелося. 

Я відразу підсунув їй чашку з кавою, молоко і цукор. Після чого споглядав зміну емоцій на здивування, а потім на задоволення, коли вона знову наколотила собі інфаркт для діабетика і щасливо відпила перший ковток. 

Взятка спрацювала, і змінила  гнів на милість. 

– То що ти хотів обговорити? – уже спокійним голосом запитала.

– Нам треба обговорити правила проживання. 

Я взяв листок, що лежав поруч і підсунув їй. Вона здивовано підняла брови і взяла його до рук, переглядаючи написане. 

– Правило перше, – озвучив написане, дивлячись їй прямо в очі, – Абсолютний порядок і чистота. Усі твої речі, сумки й чашки мають залишатися суворо в твоїй кімнаті. Якщо я побачу твою куртку чи будь які речі у вітальні – вони автоматично прямують до смітника.   

Брітані обурено округлила свої медові очі й уже відкрила рот, щоб заперечити, але я підняв вказівний палець, зупиняючи її, і продовжив читати:  

– Правило друге: Ранковий режим тиші. З сьомої до восьмої ранку на кухні п'ю каву я. Це мій особистий час. Якщо тобі так сильно треба зайти в цей час – ти зобов'язана мовчати, не шуміти посудом і пересуватися з грацією ніндзя.

– Ти серйозно? Мій ранковий пошук їжі тепер поза законом? – не втрималася вона, склавши руки на грудях.

– Абсолютно, – навіть оком не змигнув я. 

– Правило третє: Не заходити до моєї кімнати і не чіпати мої речі. Мій особистий простір недоторканий. – Я поглянув на чашку в її руках і додав: – І якщо ти ще раз насиплеш у свою чашку більше трьох ложок цукру біля мене, я порахую це за замах на мою психіку.  

– Ти просто заздриш тому, що я вмію радіти життю, буркотуне, — з сарказмом зауважила Брітані, але в її очах проглядали іскорки сміху.   

– І взагалі, зараз це ніяк не вплинуло на твою психіку, – зауважила, кивнувши на свою чашку з цукровою бомбою. 

– Зараз це була взятка, щоб притягнути тебе за стіл переговорів, – серйозно відповів я. Хотілось розсміятись від виразу її обличчя. Та я стримався і продовжив. 

– Правило четверте: Не турбувати, коли я працюю. Якщо я в навушниках і за ноутбуком – мене немає.  

Я зробив коротку паузу, перш ніж продовжити: 

– Правило п’яте: Ніяких гостей без попередження. Якщо знову заявляться твої подруги, родичі чи ще хтось, попереджай завчасно. – Коротка пауза, і далі моє тихе: – Щоб я встиг морально підготуватись. 

Потім окинув оком Брітані, зауважив її миле личко і мініатюрну вишукану фігурку, і додав: 

– Це ж стосується і хлопця. Хоча я був би вдячний, щоб ваших зустрічей тут взагалі не було. Це не бордель. 

Вона прищурила очі, розглядаючи мене, але не спростувала і не підтвердила чи є в неї хтось. Просто мовчки уважно розглядала. Чорт, і чому мені було важливо почути відповідь? 

– І нарешті правило шосте, абсурдне, але оскарженню не підлягає: Закон висоти та стільців. Тобі суворо заборонено вилізати на барні стільці, драбини, комоди чи будь-які інші височини вище п’ятидесяти сантиметрів від підлоги без моєї особистої присутності й страховки. Я не маю жодного бажання збирати тебе по шматочках і пояснювати поліції, чому моя співмешканка вирішила накласти на себе руки через пачку сирних крекерів.