Глава 10. Брітані

Брітані

Вечір. Дівчата вже поїхали додому. Вони провели зі мною весь день, допомогли прибрати в кімнаті і розпакувати речі, за що я віддячила їм смачнючими, і їх улюбленими, омлет-сендвічами. Правда, скористалась для цього продуктами сусіда. Але я і йому теж приготувала, щоб не бубонів. 

Тепер спальня виглядає більш обжито. Ми ретельно прибирали, застелили свіжу постіль, розклали речі. І вже наприкінці просто валялись на ліжку і розмовляли. 

Мені не хотілося, щоб вони їхали, але і залишити я їх поки не могла. Поки ми не обговоримо все зі Стівом і не укладемо правила спільного проживання. Що, між іншим, треба було зробити відразу. Та схоже нам обом потрібен був час, щоб все усвідомити і змиритись. 

Ми з дівчатами заглянули і в іншу зачинену кімнату, куди я збиралась перед їхньою появою за воротами. Там виявилась велика кімната-кабінет, повністю заставлена стелажами до стелі з книгами на них – від давньої класики до найновіших видань книг різних жанрів. Там були і романи, і фентезі, і детективи, і нонфікшн, і психологія і ще багато різних. Я відчувала себе в раю. Зі своїми статками я могла тільки мріяти з часом назбирати таку бібліотеку. 

Також там був великий письмовий стіл, і зручне м’яке крісло для читання біля вікна. Ми лиш швидко пройшлись переглянули стелажі, і повернулись до спальні і ванни, яка чекала свого часу на прибирання. 

Провівши подруг до машини, я повернулась до будинку і сиділа на кухні, обдумуючи, які правила нам треба обговорити зі Стівом. Було близько восьмої вечора, я вже облазила всі шафки, знайшла ромашковий чай і збиралась заварити собі, коли він нарешті вийшов з кімнати. Стів відразу попрямував до кухні, де і наткнувся на мене, в шоці споглядаючи видовище, що постало перед ним.

Картина маслом – я стою на барному стільці, ледь залізла туди між іншим, переді мною відкрита шафка і я тягнуся до найвищої полки по крекери, які там побачила коли шукала чай. Мої улюблені, зі смаком сиру. 

Я знала, що він вийшов з кімнати, чула як зачинились двері його кімнати, та коли він опинився на кухні і раптово вигукнув “Ти що робиш?” я все одно ледь не підскочила на тому стільці і таки не втримала рівновагу. 

Нога зісковзнула в повітря і я почала завалюватись на сторону, несамовито розмахуючи руками. З пачкою крекерів, яку я так і тримала, ніби це мій останній шанс на виживання. Стільниця наближалась до моєї голови надзвичайно швидко.

“Як же недовго я змогла насолодитись власним домом…” промайнула думка. 

Сильні руки підхопили мене в повітрі, дихання збилось, і наступної миті я вже була притиснута до сталевих грудей. 

– Ти геть здуріла?! – гаркнув хлопець. 

Тіло зжалось і напружилось. Серце калатало десь у самому горлі, а у вухах шуміла кров. Я так і залишилася сидіти на його руках, міцно притискаючи до себе ту кляту пачку крекерів, ніби від неї залежало моє життя. Тіло миттєво закам'яніло, а м'язи напружилися до болю. Я заплющила очі й інстинктивно втягнула голову в плечі, очікуючи на неминуче.

Усе всередині стиснулося в крижаний комок. Повітря застрягло десь у легенях, і я банально забула, як зробити вдих. Чекала. Чекала, що зараз полетять нотації, роздратовані крики, критика за мою недолугість і черговий скандал через те, що я знову створила проблеми на рівному місці. Я буквально приготувалася прийняти цей удар, зціпивши зуби й чекаючи прочухана.

– Гей... Бекет, ти мене чуєш? – голос Стіва раптово змінився. Гримлячі ноти зникли, поступившись місцем незрозумілій тривозі.

Він не кричав далі. Не читав лекцій. Він просто так і стояв зі мною на руках, не намагаючись відпустити мене на землю. 

Я повільно, через силу розплющила очі й зустрілася з його сріблясто-блакитним поглядом. Стів дивився на мене вже без звичної зверхності чи роздратування — у його очах читалося щире перелякане здивування. Він відчув, як я здригнулася і як заціпеніла в його обіймах.

– Ти... ти в порядку? – хрипко запитав він, послаблюючи хватку, але все ще надійно тримаючи мене в повітрі, ніби кришталеву вазу, яка ледь не розбилася. Що по суті так і було. Якби не він моя голівонька була б бідна. 

Я зробила судомний ковток повітря. Пальці, що стискали пачку з крекерами, почали тремтіти так, що шелест пакета лунав на всю кухню. 

– Я... я просто хотіла крекери, – витиснула я з себе ледь чутним, зламаним голосом, все ще очікуючи, що це лише пауза перед бурею. 

– Брітані? – запитальні тривожні інтонації в його голосі я вже не могла витримати. Мені було соромно за свою реакцію. Я не хотіла запитань, які послідують, тому ледь чутно проговорила, не дивлячись на хлопця:

– Опусти мене.

Декілька секунд нічого не відбувалось, Стів все ще міцно тримав мене і вагався. Не піднімаючи погляду, я промовила голосніше і трішки впевненіше. Принаймні я так хотіла, але прозвучало це трохи істерично. 

– Відпусти! 

Цього разу мене швидко опустили на підлогу. Я схопилась руками за стільницю, притримуючи ослабле від шоку тіло. На хитких ногах я відразу побрела до виходу з кухні, і далі по сходах до своєї кімнати. Вже за зачиненими дверима, я опустилася на підлогу і охопила коліна руками.