Глава 2. Брітані

– Не скажу, – посміхнулась і собі. Не змогла стриматись, коли згадала вираз обличчя чоловіка, облитого гарбузовим латте. 

– Як жаль, що я не могла це бачити, – продовжувала сміятись Ната. Почувши в слухавці і інший сміх, я зрозуміла, що Олівія теж не стрималась. Мої любі дівчата. Як же я вас обожнюю.

– І що ти плануєш робити далі? – запитала Лів, після того як ми насміялись і перевели подих. 

– На жаль, не все так просто. 

– Ох, ну звісно. Завжди є але, – з сарказмом протянула Ната. 

– Так і є. Але. Я не можу мати доступ до цього фонду ще принаймні рік. 

– Ова, чому це? Ця бабця поставила якісь умови? – почула від Нати. 

– Бінго! – вигукнула я. – Я маю прожити в будинку рік, перш ніж зможу отримати доступ до трасту. Вже зараз будинок переписаний на моє ім’я і є моєю власністю, як виявляється. Пані Вільямсон зробила це задовго до своєї смерті і навіть без мого відома. Та навіть продати будинок, якщо виникне таке бажання, я не зможу поки не матиму доступ до трасту. Такі її умови. 

– Ого. Ні, ОГО! – почулось від Олівії. 

– То ти у нас тепер багата спадкоємиця? – додала і своє Ната. 

– Хто б казав, мажорка – відкинула я. 

Наталі і сама являється спадкоємицею крупної корпорації. І думаю чути за такі суми їй не в новинку. Але все ж, хоч вона і спадкоємиця і має достатньо коштів – вона спокійно жила з нами в гуртожитку, а потім і на орендованій квартирі. 

На деякий час в салоні запанувала тиша, поки кожна з нас обмірковувала почуте. Я поринула в шум траси за вікном, і гул машини, який віддавався і в мене всередині. Ніби я була її продовженням. 

Я завжди любила водити. Довгі поїздки, де є тільки ти, дорога попереду і улюблена музика з динаміків. Це був мій відпочинок від соціуму. А вдвічі краще, якщо дорога веде до іншого міста, геть незнайомого, де можна побродити і дослідити вулички, випити запашної кави з булочкою в атмосферній кав’ярні, відвідати бібліотеку і загубитись між стелажами…

Так, це моя стихія. 

Але зараз я їду не в інше місто, і не шукати натхнення. А всього лиш на інший кінець мого рідного міста у свій новий сподіваюсь дім. Бо інакше я буду знову ночувати в машині. А осінні ночі уже не такі теплі, і холод пробирає до кісток за ніч. 

Я оглянула околиці, які проїжджала і здивувалась, що ніколи не була в цій частині міста. Галасливі вулиці залишились позаду, і зараз я вже прямувала спокійними вуличками передмістя. Але це не виключало краси цього місця. 

Довкола було багато дерев, уже менше траплялось багатоповерхівок, і більше одно чи двохетажних будинків. Будинки траплялись і прості, були і  вишукані, в яких мені раніше не доводилось бувати. 

Та я поняття не маю куди мене приведе ця дорога, і який будинок я невдовзі побачу. Чи то буде щось, що ледь тримається на стінах, чи щось просте, чи щось вишукане – у будь якому разі мені доведеться там жити принаймні рік так точно. 

– Брі, а ти хоч бачила той будинок? – озвучила мої думки Лів. – А раптом то буде якась халупа, яка розвалюється і на доброму слові тримається? Як ти там маєш жити? 

– Щоб то не було – у мене немає вибору. Мені все одно немає де жити. А так хоч якийсь дах над головою. Я не можу весь час писати в машині і харчуватись у кафешках. Так я далеко не заїду. 

Навігатор, що показува дорогу пілікнув, сповіщаючи про скоре прибуття на місце призначення. Я поспішила попрощатись з подругами. 

– Так, дівчата. Побажайте мені удачі, я вже майже на місці.

– Люба, пиши нам весь час, щоб ми знали що з тобою все в порядку. – попросила Лів.

– І пришли фото і відео будинку, – додала Ната. 

– Добре. Люблю вас! 

Дівчата завершили виклик, а я вже уважно дивилась на територію перед будинком, що відкривалась переді мною. 

Вау. Такого я точно не очікувала. 

Я зупинилася біля кованих воріт і, важко видихнувши, вийшла з машини і підійшла до хвіртки. Ключ із переданої адвокатом зв'язки повернувся в замку з тихим клацанням.

– Ну що ж, Брі. Ласкаво прошу додому, – пробурмотіла я.

Обережно заїхавши на територію, я повільно рухалася доглянутою алеєю через барвистий осінній сад. Двоповерховий будинок із темного каменю, оповитий багряним плющем, виглядав дивовижно затишним – справжнім домом, про який я завжди мріяла.

Об’їхавши гараж, я припаркувалася біля заднього входу. З третьої спроби підібравши ключ, зайшла всередину через велику темну кухню, яку лише злегка освітлювали останні промені сонця. Пройшовши у вітальню, я навпомацки знайшла розширину панель вимикачів і натиснула кнопку – по кімнаті розлилося м'яке світло декількох нічників.

Навколо панував ідеальний порядок. Втома за останні дні валила з ніг, тому я вирішила відкласти дослідження будинку на завтра. Оминувши масивні сходи на другий поверх, я вибрала перші з двох дверей у коридорі, сподіваючись знайти там спальню.

На моє щастя я мала рацію, і це була гостьова кімната. Через вікна теж пробивалось світло, але вже не від призахідного сонця, а від вуличних фонарів, які увімкнулись автоматично. Нервове виснаження дало про себе знати ще більше, як тільки погляд вихопив ліжко серед тіней. Тіло відразу відчуло що можна розлабитись і потягнуло донизу.