Глава 7. Брітані

Брітані

На що я підписалась? Жити в одному домі з цим пихатим красунчиком ще сім місяців? 

Я мабуть геть здуріла, коли запропонувала йому цей варіант. Але що мені лишалось? Хоч я і запропонувала йому компенсацію, та я розуміла що сума оренди, яку він уже заплатив, виявиться занадто великою для мене. Я не маю таких грошей, навіть зі всіма моїми накопиченнями. Можна було б звісно попросити грошей в борг у Нати. Вона ніколи не відмовить і завжди рада допомогти, навіть сама пропонувала мені вже декілька раз профінансувати мою мрію. Та я не хочу так. Я хочу, щоб це були мої власні кошти. 

Але я б пішла на це, якби Стів погодився на такий варіант. Та він не схотів. І я навіть не знаю радіти цьому факту чи ні. Бо тепер я нажила собі клопоту у вигляді буркотливого сусіда. 

Моя рука все ще відчувала тепло його долоні, яку я щойно потисла, закріпивши нашу домовленість. І тепер я сиділа і приходила до тями після усіх ранкових подій. 

Усвідомлення, що я тепер маю не тільки будинок, а ще й сусіда, поступово вкорінювалося в моїй голові, і мені це категорично не подобалося. Особливо якщо врахувати, що сусід виявився не просто нахабним, а ще й неймовірно самовпевненим. Хоча, мушу визнати, зовнішність у нього була така, що деякі його недоліки можна було б і пробачити. Але тільки деякі. І лише за дуже вагомих обставин.

Зараз, коли він стояв у сонячному світлі, здавався ще привабливішим. Чорна футболка щільно облягала плечі й руки, підкреслюючи рельєфні біцепси та кожен м’яз, що напружувався, коли він повертав чашку під струменем води. А коли він потягнувся до рушника, на передпліччях виразно проступили вени, що тягнулися під шкірою аж до зап’ястків. Я мимоволі затримала на них погляд, а потім повільно перевела його вище, до широких плечей і чіткої лінії щелепи. А потім погляд затримався на татуюванні. Я повільно оглядала кожен вигин прослідковуючи візерунок аж до місця де решту приховув воріт футболки. 

Я знову оглянула Стіва, який уже, здається, забув про моє існування і спокійно стояв біля раковини і витирав чашку, яку щойно мив. Так спокійно, наче він щойно не обзавівся сусідкою на найближчі сім місяців.

– Слухай, а ти не міг би показати мені будинок? – запитала я, намагаючись говорити якомога невимушено. – Я тут, знаєш, нова власниця, а орієнтуюся поки що тільки на кухню, ванну й дорогу до виходу. Та й той задній. Було б непогано дізнатися, що ще є в моєму розпорядженні.

Не відриваючись від свого заняття, Стів відповів коротким і холодним:

– Ні.

Я кілька разів кліпнула, чекаючи продовження. Можливо, він просто забув додати слово «зараз» або збирався пояснити, що в нього термінова робота. Але ні. Він просто протер чашку і поставив її на місце в шафу, після чого потягнувся до вже пустої моєї. Я повільно провела поглядом її маршрут аж до мийки. 

– І це все? – не витримала я. – Просто «ні»?

– А ти очікувала лекцію з історії архітектури? – спокійно поцікавився він і нарешті обернувся. – Другий поверх угорі. Сходи он там. Там кілька кімнат, ванна й достатньо місця, щоб ти могла задовольнити свою цікавість без моєї участі.

– Яка щедрість! – пробурмотіла я. – Прямо відчуваю, як між нами зароджується міцна дружба, – і послала йому фальшиву усмішку. Насмішку. 

Він проігнорував мій коментар, що, здається, було його улюбленим способом спілкування зі мною, і повернувся до раковини. 

Я повільно видихнула крізь ніс. О, так. Здається, ми знайшли ще одну його чарівну рису – здатність робити так, щоб після розмови хотілося або кинути в нього чимось важким, або записатися на курси медитації.

– Дякую за надзвичайно змістовну екскурсію, – з сарказмом сказала я, підводячись зі стільця. 

– Завжди будь ласка, – все ж відповів він єхидно. – Звертайся.

– Та вже дякую, якось сама розберусь. 

Я показала його спині наймилішу усмішку, на яку тільки була здатна, і попрямувала до виходу з кухні.

Сходи виявилися дерев’яними, з темними перилами й широкими східцями. Вони були осучаснені, але все ж лишився той шарм старовини на них. На другому поверсі було значно затишніше, ніж унизу: м’яке світло з вікна падало на стіни, вздовж яких висіли кілька картин у темних рамах, а з коридору тягнуло ледь відчутним ароматом дерева й чогось квіткового. 

Спочатку я знайшла гостьову кімнату. Двері були прочинені, тож я зазирнула всередину й побачила простору спальню зі світлими стінами, акуратно застеленим ліжком і невеликим комодом. Нічого особливого, але цілком мило. Поруч була ванна кімната, а далі коридор повертав ліворуч, до двох дверей, які мене цікавили значно більше.

Одна з них була звичайною дерев’яною, друга – трохи ширшою, із темною ручкою та старовинною замковою щілиною. Головна спальня, якщо я правильно зрозуміла. Я спробувала натиснути на ручку, але двері навіть не здригнулися.

Я підійшла до інших дверей – спробувала відчинити, але і тут розчарування. Замкнено. 

– Ну звісно, – пробурмотіла я. – Було б надто просто. 

Повернувшись до сходів, я попрямувала знову до кухні, де сподівалась все ще застати Стіва. І, на моє щастя, він був там – щось розглядав у холодильнику. Совість свою мабуть шукав. Ага. 

– Стіве, кімнати нагорі зачинені? – пішла я від простого – з запитання. 

– Так.

– І? 

– Що і? – нарешті знайшовши що шукав, він дістав це з холодильника і розвернувся до стільниці і до мене.

– І як мені туди потрапити? 

– Ти мала би мати ключі, якщо ти дійсно власниця.

– З цим ми уже розібрались, на скільки я пам’ятаю. Чи в тебе пам’ять як у рибки Дорі? – підколола я. Насправді, це мій улюблений персонаж у мультику. Але тссс.