Пролог

– Ти що тут робиш? 

Я швидко розвернулась і витріщилась на високо плечистого незнайомця в спортивному сірому костюмі, який стояв у дверях кухні. Капюшон був накинутий на голову, але на лоба спадали прядки світлого волосся. Темні брови, високі вилиці, широке підборіддя, ніс з горбинкою, і яскраво зелені очі додавали шарму. Хоч зараз на обкладинку журналу.  

Правда наступні дії вже не такі джентельменські. Він швидко обійшов стільницю, підійшов до мене і схопив за передпліччя. Його пальці міцно впились в ніжну шкіру. 

– Дівчинко, забирайся звідси, поки Стів не прокинувся. Він терпіти не може коли в нього хтось лишається після ночі. Дивно, що він взагалі тебе привів. 

Говорячи все це, він впевнено тягнув мене до виходу. Мій мозок звично вимкнувся, тіло скам'яніло від грубого тону, і я перші кілька секунд просто бездумно корилася… Та коли підійшли до дверей, я отямилась – почала впиратись і вириватись. Хватка у хлопця була, що треба. Цей амбал був набагато вищим за мене, та й за Стіва мабуть також. Відповідно і сили мої були не рівня йому. 

– Зачекай, ти все неправильно зрозумів! – намагалась говорити я, та мене навіть не слухали, а спокійно продовжили відкривати вхідні двері і виштовхувати вже за них. 

– Стрив… – я протягнула руку намагаючись призупинити двері, які так швидко наближались. 

– Ти мені потім ще подякуєш, – упевннено додав і з глухим гуркотом зачинив двері прямо перед моїм носом. 

Що це в біса щойно було?! Мене виставили з мого ж власного дому? Та хто він такий? Що він собі думає? 

Мене переповнювали емоції  – від шоку й відчаю до люті, яка миттєво спалахнула в грудях гарячим полум'ям. Я стояла на порозі власного дому в одних шортах і розтягнутій футболці, на босі ноги, а ранковий осінній вітер уже починав кусати шкіру.

– Ти що, взагалі здурів?! – обурено закричала я, щосили грюкнувши кулаком у масивні двері. – Відчини негайно! Це мій будинок, ти, бісовий амбале!

Звісно, за дверима панувала суцільна тиша. Пальці на руках тремтіли – і зовсім не від холоду, а від дикого, неприборканого обурення. Мене тільки-но виставили за двері, як якусь випадкову нічну інтрижку! Виштовхали, навіть не давши вставити слово, ще й із таким видом, ніби зробили велику послугу!

– Дякувати? Я тобі так подякую, що ти власне ім’я забудеш! – пробурмотіла я крізь стиснуті зуби, гарячково міркуючи, що робити далі.

– Стіве! – крикнула я, намагаючись догукатись хоча б до сусіда, і стукаючи у двері. – Вийди і угомони цього придурка! 

Та спроби були марні. Ніхто не відгукнувся. Ранковий холод пробирав до кісток, тож я діяла швидко. 

Лють, що палала всередині, наче випалила будь-який здоровий глузд. Я діяла на чистому адреналіні, перебуваючи в якомусь дивному стані прострації, де моє власне тіло рухалося саме, не питаючи дозволу в мозку.

Обігнувши будинок, я покрокувала осіннім садом, не звертаючи уваги на мокру від роси траву, яка обпікала холодом босі ноги. Очі самі знайшли потрібний куточок – вікно кімнати Стіва на першому поверсі.

Погляд упав на акуратні клумби біля доріжки. Я нахилилася, вхопила один із важких, гладких каменів, якими вони були обкладені, й обхопила його обома руками, приміряючи вагу. Твердий і крижаний, він миттєво впився в долоні, але це лише додало рішучості.

Я замахнулася і з усієї сили жбурнула камінь прямо у велике панорамне скло.

Гучний, тріскучий гуркіт розітнув ранкову тишу. Дзвін скляних уламків, що розлетілося на всі боки, луною відбився у моїй голові.

Завмерши на місці, я дивилася, як дрібні друзки обсипаються на підвіконня й газон. Моє заціпеніння миттєво минуло, поступаючись місцем дикому шоку. Дрож пройшла по всьому тілу. Я повільно підняла свою тремтячу руку перед очима, з жахом дивилася на власну долоню, що тільки-но витворила це божевілля, і наче вперше усвідомила: “Чорт, що я щойно зробила?!” 

За секунду після гуркоту в темному отворі розбитого вікна з'явилася фігура.

Стів. В одних лише сірих боксерах, розпатланий після сну, нахмурені брови та важке дихання. М'язи його підтягнутого торса були напружені, ніби він готувався відбивати напад.

Він завмер, витріщившись на мене. Потім повільно перевів погляд на діру у власному вікні, на камінь, що спокійно лежав десь там на його килимі в оточенні кришталевого крошива, і знову на мене.

Його сріблясто-блакитні очі розширилися від повного, абсолютного шоку. Здавалося, його високоефективний айтішний мозок зараз видав критичну помилку й просто перезавантажувався, намагаючись зіставити картину: ранок, розбите вікно і його сусідка в коротких шортах і довгій футболці, яка з тремтячою долонею та виразом “це не я” стоїть посеред газону.

– Бекет... – видавив він із себе хрипким від сну голосом, у якому читалася суміш невіри та дикого шоку. – Ти... ти що, в біса, щойно зробила?!

Я зробила невпевнений крок назад. Забула, що прямо за мною ті клумби і перечепившись через ті самі камені, гепнулася на дупу прямо в землю з під квітів. Очі Стіва стали ще більшими. Його тіло подалось вперед, та він майже розвернувся в глиб кімнати. А через хвилину, уже в штанях, вилетів з заднього ходу будинку в мою сторону, розлюченою ходою наближаючись все ближче. Осінній вітер підхопив його розпатлане волосся, але він, здавалося, взагалі не помічав холоду, крокуючи до мене прямо босоніж по вологій траві.