Глава 6.Стів

Стів

Брітані відкрила її й почала читати. Спочатку швидко, ковзаючи очима по рядках, але вже за кілька секунд її вираз обличчя став серйознішим. Вона перегорнула сторінку, потім ще одну, знайшла потрібний пункт і зупинилася.

– Договір оренди укладений ще два роки тому… На три роки… З внесенням повної суми оплати за цей період… – проговорювала вона повільно по мірі читання.   

– Так. – підтвердив я те, що вона і так бачить на папері. 

– І коли ти мав подовжувати договір?

Я назвав дату.

Вона знову подивилася на документ, наче сподівалася, що цифри якимось дивом зміняться.

– Тобто у тебе ще сім місяців оренди. 

– Приблизно.

– І він підписаний моєю бабусею?

– Власницею будинку на момент укладання договору, – уточнив я. 

– Але тепер я власниця, – зробила наголос на слові “я”. 

Було видно, що дівчина не стикалась з такою ситуацією і не знає що робити. Вона розгубленим поглядом переглядала документи знову і знову, ніби якимось чарівним чином щось зміниться.

– Це повинно щось змінювати, – відчайдушно пробурмотіла, очевидно продовжуючи свою попередню думку. 

– На жаль – ні, – я дуже добре читав договір, тому зараз хтось буде розчарований. Я тикнув пальцем на один з пунктів, прописаних мілким шрифтом,  – ось тут прописано, що договір дійсний навіть, якщо зміниться власник будинку і я маю повне право жити тут до кінця договору. А це ще сім місяців. Наступний власник має бути попереджений про це при купівлі. Як і я звісно. І у разі якщо наступний власник погоджується, ми можемо поновити договір ще на три роки, перепідписавши його. 

– Але ж я його не купувала! І мені нічого не сказали про цей пункт коли оголошували заповіт! – Вона провела рукою по обличчю, а потім запустила пальці у волосся, відгортаючи їх від обличчя. 

– Мене теж не повідомили про зміну власника. Але це все одно не має значення – факт лишається фактом – найближчі сім місяців я можу тут жити і ти не можеш мене вигнати. 

Від останніх моїх слів вона застогнала і опустила голову на складені на столі руки. На декілька хвилин на кухні запанувала тиша. Було чути тільки слабкий гул від холодильника і спів птахів за вікном. А також слабкі ледь чутні вдихи і видихи з паузами з боку дівчини. Схоже вона намагалась опанувати себе. 

Я спокійно допивав уже майже холодну каву, впевнений у своєму праві перебування тут. Як вчасно я згадав за цей пункт у договорі. 

Я вже тихо радів своїй перемозі, коли Брітані раптово підняла голову і з милою але натягнутою усмішкою, яка не торкалася очей, промовила:

– Є один малееесенький нюанс, – вона показала пальцями для наглядності на скільки маленький, – тепер це мій будинок і я маю тут жити. 

– Та ні за що! – поспіхом вигукнув я, мало не вдавившись залишками кави.

Брітані здивовано кліпнула, а потім її губи повільно розтягнулися в хитрій усмішці. Здається, моя реакція її неабияк потішила. Вона сперлася ліктями на стіл і склала пальці в замок, дивлячись на мене так, ніби вже знайшла спосіб розв'язати нашу маленьку проблему.

– Гаразд, тоді є інший варіант. Скільки коштує твоя оренда за сім місяців? Я можу компенсувати тобі залишок, ти знайдеш собі інше житло, а я нарешті зможу спокійно облаштуватися у власному будинку. Усі задоволені, ніхто нікому не заважає. Звучить непогано, правда?

Я повільно поставив чашку на стіл і примружився. Вона справді щойно запропонувала мені гроші, щоб я забрався з будинку, який орендував на цілком законних підставах? І все це з таким виглядом, наче робить мені послугу?

– Ні.

– Ні? – перепитала вона, вочевидь не очікуючи такої відповіді. – Стіве, я пропоную тобі гроші. Ти отримуєш компенсацію за оренду, можеш переїхати в будь-яке інше місце й більше ніколи не бачити мене. Хіба це не те, чого ти хочеш?

– Я хочу, щоб мене не турбували в моєму власному житлі, а не щоб мені платили за переїзд, як небажаному меблевому гарнітуру, – сухо відповів я. – У мене є договір, який мене влаштовує. Мене влаштовує цей будинок, моя кімната, мій розклад і те, що до сьогоднішнього ранку тут ніхто не намагався змінити правила. Тож ні, Брітані, я нікуди не переїжджатиму.

Вона зітхнула й відкинулася на спинку стільця, розглядаючи мене так, наче я був особливо складною задачею, яку їй підсунули без інструкції.

– Ти завжди такий поступливий чи це спеціально для мене?

– Ти ще навіть не бачила мене поступливим.

– О, то це була погроза? – її брови злетіли вгору. – Бо якщо так, то маю попередити: я не з тих, кого легко налякати.

– Я вже помітив.

На кілька секунд вона замовкла, барабанячи пальцями по столу. Її погляд ковзнув до папки з документами, а тоді знову повернувся до мене. Я майже бачив, як у її голові народжується чергова геніальна ідея, і чомусь зовсім не хотів дізнаватися, що саме вона їй спало на думку.

– Добре, – нарешті промовила Брітані. – Якщо ти не хочеш виїжджати, а я не можу залишити будинок, то нам доведеться жити разом.

Я завмер із чашкою біля губ.

– Перепрошую, що?

– Ти чув. Я власниця цього будинку і я не можу залишити його, я маю жити саме тут. Ти орендуєш його ще сім місяців і не збираєшся нікуди їхати. Виходить, у нас є два варіанти: або ми щодня гриземося…