Глава 5. Стів

Стів

Божевільна!

Я поглянув вслід дівчині, яка вилетіла з кімнати ледь стримуючи сльози. 

Що за жарти? Вона думала, що розчулить мене своїми сльозами? Та вже! 

На неприємне відчуття, яке шкребло десь всередині, я вирішив не звертати уваги. 

Якого біса тут взагалі відбувається? Пані Роуз померла? У неї є онука? Вона ніколи не говорила про свою рідню, завжди відмахувалась, що давно їх втратила. Я думав це значить, що вона самотня. 

Вона завжди добре ставилась до мене і була лояльна в плані оренди, лиш би я не совав носа на дургий поверх до закритих кімнат. А тепер виявляється, що в неї є сім’я і цей дім тепер належить іншій людині. Ще й такій емоційній і неврівноваженій. 

Та що я такого зробив, щоб так реагувати?! 

Добре, для початку потрібно розібратись, чи це все дійсно правда, а не якийсь лохотрон. Бо Адам цілком міг таке організувати, знаючи його натуру. Якщо виявиться, що він в цьому замішаний, він пошкодує про це. 

Швидко опанувавши себе, вирішив, що найкращим варіантом буде розібратись з усім поступово. 

Тому взяв валізу з сумкою незнайомки і попрямував до кухні. Речі обережно поставив біля стільниці, а сам взявся заварювати каву, щоб прокинутись і запустити мозкову діяльність. 

Зробив спеціально більше, все таки я не останній покидьок і можу пригостити гостю. Чи, можливо, власницю. З цим ще треба розібратись. 

Якраз коли розливав каву по чашках до кухні зайшла дівчина і, побачивши свої речі відразу попрямувала до них і почала ритись у верхній сумці. Я поставив чашки по обидва боки стільниці, запрошуючи її сісти напроти, прямо, як на переговорах. Дістав цукор із шафи і поставив посередині. Я п’ю без цукру, але не знаю вподобань дівчини. 

– Неси свій договір, – спокійним голосом проговорила вона, дістаючи об’ємну папку з сумки і починаючи перебирати стос паперів звідти. 

Я кілька секунд просто дивився на неї, намагаючись зрозуміти, звідки в цієї дівчини стільки впевненості. Ще кілька хвилин тому вона мирно спала в моєму ліжку, потім ледь не істерила, а тепер сиділа на моїй кухні й роздавала вказівки так, ніби володіла не тільки будинком, а й усім цим приміським районом.

– Для початку, можливо, познайомимося? – запитав я, спираючись долонями на стільницю. – А вже потім будемо розбиратися, кому що належить.

Вона завмерла, підняла на мене очі, а потім повільно випрямилася.

– Точно. Вибач. Я трохи... не в собі після всього цього.

Вона навіть усміхнулася, хоча виглядала так, ніби ще сама не до кінця розуміла, де знаходиться і як взагалі опинилася в цій ситуації.

– Брітані Бекет, – сказала вона, простягаючи мені руку через стільницю.

Я на секунду перевів погляд на її долоню, а тоді потиснув її руку. Вона була такою мініатюрною проти моєї. Але відчувалась приємно – шкіра гладенька і ніжна, і на мить виникло бажання затримати це рукостискання. 

– Стів Рокс, – представився у відповідь. 

– Приємно познайомитися, Стіве.

Я ледь помітно підняв брову.

– Сумнівне твердження, враховуючи обставини.

Вона фиркнула й забрала руку.

– Гаразд. Тоді скажімо так: рада нарешті знати, як звати чоловіка, який живе у моєму будинку.

– У моєму будинку, – машинально виправив я, все ще не змирившись з новою реальністю.

Вона одразу примружилася.

– Саме це ми зараз і з’ясуємо.

Я відійшов від стільниці, попрямував до своєї кімнати й за кілька хвилин повернувся з папкою. Поклав її перед собою, сів навпроти Брітані та підсунув ближче до неї чашку кави.

Вона поглянула на неї і скривилась.

– А вершків немає?

– У мене тут не “все включено”. 

– Ну може хоча б молока? – жалібно проскиглила і подивилась такими невинними очима. Я не витримав, і тільки щоб не дивитись в ці медові очі, піднявся і пішов до холодильника. Взяв молоко і запустив по стільниці прямо до неї, як це роблять у барах з пивом. 

Поки йшов до свого стільця, спостерігав щасливу моську дорослої людини, яка раділа молоку, як дитина. Вона швидко відкупорила бутилку і розбавила каву майже в половину молоком, а потім ще й додала аж три ложки цукру. При цьому вона так задоволено посміхалась, ніби забула геть про все, що тут відбувалося і була десь у власному світі.

І тільки зараз, коли вона так посміхалась до кави і своїх якихось думок, я помітив на її правій щоці чарівну западинку, яка поглинала тінь. Ямочка. Як тільки вона з’явилась – її обличчя змінилось до невпізнаваності. Вона відразу стала вдвічі чарівнішою і милішою. І ніби випромінювала світло, хоча насправді то промені ранкового сонця осяювали її з вікна. 

Я всівся на місце і декілька митей просто спостерігав цю картину, перш ніж цей вираз зникне з її обличчя після моїх слів. 

– А нічого не злипнеться? – з сарказмом сказав, вказуючи на цукор. 

Вона відразу схаменулась і перестала всміхатись, від чого я відчув легкий жаль, що не можу ще полюбуватись тією ямочкою.