Глава 4. Брітані

Брітані

Оце так пробудження! 

Якого біса? Що відбувається?

Лежачи на підлозі з ногами, які лишились задерті на ліжко, я намагалась осягнути  своїм сонним мозком – де я, хто я і хто цей чоловік, нахабний голос якого вивів мене із такого жаданого сну.

Мені так солодко спалось, снились яскраві сни про мої здійснені мрії, в яких фігурувала і моя нова власність. І тим неочікуванішим був хрипкий чоловічий голос з нотками обурення, який вигукнув “Якого біса?!” прямо мені у вухо. 

До мене не відразу дійшло, що це вже не сон, а цілковита реальність. Очі не хотіли виконувати своє призначення і відкриватись, щоб оцінити причину шуму. Ще одним чинником проти – було яскраве сонячне світло, яке долинало з вікна і заважало переключитись з темряви на кімнату, в якій вчора заснула. Хоча я навіть уявлення не маю, як вона виглядає. І схоже не дізнаюсь. 

Бо першим, що я побачила коли таки відкрила заспані очі і проморгалася – було чоловіче обличчя з виразом нерозуміння і легкого обурення на ньому. 

Тіло зреагувало швидше за мозок – я підскочила як ошпарена на ліжку, розмахуючи руками в пошуках захисту. Шокований мозок нічого не знаходив у зоні досяжності, тому перше, що потрапило під руки – і стало щитом. 

Ковдра. Зіжмакана в ком. Ага. Сильно вона мене захистила б від якогось маньяка. 

“Ти генійка, Брітані.” – пролетіла думка. І я тут же заволала:

– Ти хто такий?! Що ти робиш у моєму будинку? Я викличу поліцію! 

На мій превеликий жаль мозочок, що відповідає за координацію рухів в усіх нормальних людей, ще не прокинувся – і мене повело кудись в сторону. Це виявився край ліжка. І я смачно так гепнулась дупою і спиною об паркет. 

Подих забило від удару. І на деякий час запанувала тиша. 

А потім наді мною на ліжку з’явилась голова. З дуже привабливим обличчям, відмітила я про себе. 

Тепер, лежачи від шоку і нікуди не поспішаючи, мозок зміг зосередитись і відмітити неймовірну привабливість чоловіка. 

Кучеряве волосся, трохи довге. Чіткий контур обличчя, з висіченими вилицями і широким підборіддям. Неймовірно довгі вії – на заздрість всім дівчатам. Холодні, не тільки в переносному значенні, очі – яскраві блакитно-сірі, майже срібні. І пухкі вуста з чітко окресленим контуром губ, неймовірно спокусливі, які так і хочеться досліджувати. 

Але коли вони відкрились промовляючи наступні слова, то вже були не такі привабливі.

– Ти там жива? Не хотілося б виправдовуватись перед копами, коли вони приїдуть на виклик про проникнення, що я випадково вбив зловмисницю в своєму будинку. 

Його слова повільно доходили до мене. 

– У твоєму будинку? – повільно повторила я, починаючи випутуватись з ковдри, що впала зверху, і підіймаючись у вертикальне положення. 

– Це жарт такий? Чи ти кислоти обнюхався? Це мій будинок! – вигукнула я вже сидячи з ним лице до лиця. 

– Та ні, схоже це ти чогось обнюхалась! – серйозним і холодним тоном заперечив. – Забирайся звідси, бо викличу копів і будеш розбиратись уже з ними! 

– Що? – в мені закипало роздратування і нерозуміння. 

Абсурдність ситуації не давала мислити тверезо. Невже мене ошукали і послали в будинок який насправді мені не належить? 

Але ж ні, я бачила всі документи. І ключі підходять. Щось тут не так.

– Слухай, мені не до жартів. У мене були дуже важкі декілька днів…

– Та мені до лампочки твої важкі дні! – роздратовано вигукнув він підвівшись з ліжка по іншоий його бік від мене. Я теж підняла свою бідну дупу з підлоги і випрямилась. – Якщо не хочеш по хорошому – буде по поганому, далі сама розбирайся! – і потягнувся до телефону, що лежав на тумбоцчі з його боку ліжка. Я кинулась до свого смартфону з мого боку ліжка. 

– Чудово. Дзвонимо разом. 

– Разом? – здивовано перепитав він. 

– Так. Влаштуємо змагання хто першим дозвониться до поліції. 

– Ти ненормальна? 

– Ага. А ти грубий і бурчиш, як старий дід! – відрізала я

– Ти незаконно вдерлася до мого будинку! – викрикнув він. 

– Це мій будинок! Я отримала його у спадок! У мене є ключі і я заїхала і зайшла сюди без проблем! – з відчаєм у голосі вигукнула я. 

Він завмер. Уперше за весь час на його обличчі з’явилось щось окрім холодного роздратування.

– Що? У спадок? – здивовано і вже спокійніше перепитав. 

– Так. Від моєї бабці. 

– Цього не може бути, – пробурмотів тихіше, і за мить роздумів впевненіше додав: – Тебе схоже обманули. 

– Перепрошую?

– Я знаю власницю цього будинку. У неї немає родичів. 

– Схоже, недостатньо добре, якщо не знаєш, що вона не так давно померла і залишила його мені у спадок. 

Він вирячив на мене очі. 

– Пані Роуз померла? 

– Так, десять днів тому. 

– Мені шкода. Але це нічого не змінює. Цей будинок все одно мій. 

Тепер вже я вирячилась на нього з поглядом “Ти серйозно?”, очікуючи пояснень.