Замість епілогу

Чудова безхмарна липнева ніч. Міріади зірок розсіялися по небу, виблискуючи полохливими іскрами. Молодий місяць скромно примостився обабіч небокраю, запрошуючи зорі примоститися на своїх гостряках.

Велика дерев’яна гойдалка колихала на своїй широкій лаві двох людей поважного віку. Василина розслаблено обперлась на дерев’яну спинку, закинувши голову догори. Степанова голова покоїлася на її колінах. Жінка запустила руку в чоловікове сиве волосся, час від часу куйовдячи його.

– В місті зірок не видно, – зітхнув Степан, – Мабуть марно буде тебе вмовляти переїхати до мене…

– Дивись, зірка впала, – тицьнула пальцем Василина в напрямку згасаючої зірки, – Встиг бажання загадати?

– Аж три, – всміхаючись відповів Степан, мліючи від простої ласки її руки в його волоссі, – Як гадаєш, здійсняться усі?

– Дивлячись що ти загадав, – хитро відповіла Василина, – Поділишся?

– Я загадав, щоб ти погодилась вийти за мене і дозволила купувати яйця в магазині. І ще город заасфальтувати, – жартуючи, Степан робив їй пропозицію.

– Ну, одне точно здійсниться, – відповіла Василина, відчувши як на її палець повільно і ніжно одягається обручка, – А город заасфальтувати навіть не мрій.

***

Забігаючи трохи наперед, скажу, що жити вони залишилися в селі і до кінця літа Степан порався і з господаркою, і з городом, ніби народився у селі. Степан після відпустки вийшов на пенсію. Його квартиру в місті вони здавали в оренду, за що отримували суттєву надбавку до пенсії. Накопичивши таким чином доволі пристойну суму, наступного літа вони поїдуть до Степанового сина в Іспанію на його весілля. І та відпустка буде не менш гарячою, ніж ця.