Розділ 5

Минув перший тиждень відпустки, а інциденти, подібні до пригод першого дня, не припинялися. Як не з гусаком в контрах, то з баняком якесь нещастя, чи лопата зламається, чи рослини якісь переплутає. Двічі на день відмивати якісь сюрпризи з себе доводиться, одяг прати теж не менше. Степан вже щиро стомився в своїх стараннях дати лад у господарстві Василини. І як би він не старався, а саме час визнати повне фіаско.

Пославшись на те, що йому потрібно оглянути городину ще раз, Степан поплентався в кінець городу, там, де межа з полем, і набрав номер сина.

Він не почув, що Василина його гукала і навіть думки не міг допустити, що вона може випадково підслухати його розмову з сином. Та і Василина підслуховувала не навмисне. У пошуках чоловіка вона пройшла майже до кінця городу і вже біля рядків кукурудзи, з–за яких не було нічого видно, тільки лунав знайомий голос, зупинилася, завмерши на місці, не дихаючи.

– Господи, я тікав від дурнуватого гусака, на мене напала курка. Я відчуваю себе повним бовдуриськом. А я ж з серйозними намірами приїхав, – тихо лунало з–за кукурудзи Степановим голосом, – А після всіх цих казусів… Тепер не знаю навіть чи варто… 

Василина не дихала, тільки мимоволі слухала Степанові розчарування і власне серцебиття. Вона ж не навмисне це влаштовувала, не думала, що це настільки засмутило Степана. А вона ще сміялася весь час. (Не з нього, ні, ви не подумайте). Просто самі ситуації їй видавалися справді смішними. І ще від нервів, так. У кожного організм по–своєму працює, рятуючись від стресу. Ось у Василини страх і сумніви зі сміхом виходять, а хтось може злитися чи плакати. Виходить, вона налякала його своєю реакцією. Сама відштовхнула єдиного чоловіка, що полонив її серце, своєю поведінкою. 

– Степане! – голосно погукала, щоб виказати свою присутність, і щоб не підслуховувати його розмову, з ким би він її не вів, – Де ти подівся? Не заблудився часом?

Він виглянув у прогалину між кукурудзою, махнув їй рукою, мовляв, я тут, і швидко згорнув розмову. Настрій у обох, здавалося, опустився до найнижчої позначки. Вони сунули міжряддям городу мовчки, не помічаючи навіть неймовірної краси заходу сонця.

Сидячи за вечерею і наминаючи вареники з картоплею, щедро приправлені шкварками і смаженою цибулею, Василина не витримала напруги першою і почала розмову.

– Степане, я випадково почула кілька фраз твоєї телефонної розмови сьогодні, – м’яла в руках серветку, – Я хотіла вибачитись, якщо тобі здалося, що я насміхаюсь з тебе. Нічого такого я не мала на увазі. Просто…

– Васочко, не вибачайся, це я себе поводив наче бовдур. Так хотів сподобатись тобі як добрий господар, що все полетіло шкереберть. Це ти вибач, що стільки клопоту тобі завдав, – перебив Степан промову Василини, – Ти даси мені ще один шанс довести тобі врешті–решт, що я тебе вартий?

– Сто, – відповіла Василина без роздумів, гучно видихнувши.

– Що?, – не зрозумів Степан, здивовано розплющивши очі.

– Сто шансів тобі вистачить? – жартівлива манера спілкування знову повернулася до Василини, – Бо якщо ні, я можу більше дати…