Розділ 2

– Василиночко, – солодким, мов мед, голосом торохтів у слухавку Степан, – Впала ти мені в око. Тільки не лякайся, я чоловік серйозний, не пройдисвіт. Та й картопля мені твоя смакує. Може ми могли б вибрати час і зустрітись якось в місті? Прогулялися б трохи, ноги розім’яли.

– Та мої ноги, знаєш, не затікають, бо й так сидіти не маю коли. Я пані сільська, роботи не злічити, – відповідала Василина, всміхаючись своєму відображенню у вікні автобуса, – Як хочеш, можеш мене у фейсбуці знайти, там є світлини з мого життя: і худоба, і город. (Хоч і не більше години тому вони там з’явилися, але ж є). Поспілкуємось поки так, по–сучасному. А за тижнів два знову на базар поїду – тоді можемо і прогулятися.

Так і спілкувалися вони через фейсбук, ставлячи вподобайки на світлини і пишучи повідомлення одне одному. І про Степана Василина дізналася багато чого в тих переписках і дзвінках. Овдовів він не так давно, п’ять років всього минуло. Має сина дорослого, але той вже давно проживає в Іспанії і тільки збирається одружитися. Тому онуки знаходяться поки що лише в мріях. А ще Степан все життя прожив в місті і уявлення не має про всю насиченість сільського життя.

А перед наступною поїздкою на ринок Василина неабияк готувалася. Навіть до перукарні на стрижку записалася, щоб підрівняти кінчики свого сивого нефарбованого волосся і перетворити їх на біло–сірі локони. Ще такою панянкою Василина на базарі не торгувала, як того разу. 

А після вони прогулювалися містом, навіть в гості до Степана заскочили, в його чималу трикімнатну квартиру майже в центрі міста. Він заварив смачний чай і пригощав яблучним пирогом власного приготування, чим полонив серце Василини остаточно. Чи є щось романтичніше, ніж чоловік, що готує для своєї жінки? А тим паче, пироги…

Але, як би Степан не вмовляв Василину залишитися з ночівлею, вона категорично відмовилася. Зовсім не тому, що вважала це непристойним, ні. А все через те, що кури вдома на неї чекають, і гуси, і поросятко.

Так і тривала їхня переписка і рідкісні зустрічі до весни. До того ж Степан жодного разу не був у Василини, завжди вона до міста приїжджала: то на базар, то з дітьми–онуками зустрітися. 

І вже аж на початку літа, вона сама задумалась про те, що непогано було б познайомити Степана зі своїм буденним життям, вона ж бо з його знайома. Особливо під час якоїсь переписки:

Степан: «Ти чому на мої повідомлення відповідаєш аж через сім годин? Динамиш?»

Василина: «Якщо людина з села не відповідає на повідомлення, значить вона бур’яни сапає, або картоплю садить, або в саду працює»

Степан: «Що ж там можна таке робити сім годин без перерви?»

Василина: «Приїдеш – розкажу, покажу і дам спробувати».

Степан: «У мене відпустка скоро, через два тижні…»

Василина: «Приїжджай до мене у відпустку. Обіцяю, буде гаряче!!!»

Степан: «Нарешті!!!»

На тому і домовилися, і вже за два тижні Степан, причепурившись, мчав у своєму наполірованому до блиску чорному позашляховику на зустріч з долею. А точніше у гарячу відпустку до Василини, до відпочинку на свіжому повітрі і шалених почуттів.