Розділ 1

– А най йому грець, – бухкотіла Василина, гуляючи між грядками картоплі, квітучі кущі якої щільно обліпили личинки колорадського жука, – Привезла, називається, кавалера з міста, то й жука немає кому потруїти. Все сама. І яка з нього користь…

Походила міжряддям, вигукуючи свого блудного помічника, який пів години тому пішов на городину глянути, начитавшись своїх інтернетів, щоб з’ясувати який фронт робіт йому належить виконати.

– Тепер, Василиночко, ми все по науці робити будемо, – запевняв Степан, гортаючи сторінки фейсбуку з порадами для дачників, – Ось дивись, який лайфхак з лопатою, і спину гнути не потрібно. А ось, поглянь, як розсаду треба садити. Так і доглядати її легше, і висаджувати простіше.

Поки що в нього гарно виходило тільки слова свої новомодні вимовляти, вганяючи Василину в повну розгубленість, бо треба було ще допетрати, що саме він говорить. А ще закохалася Василина на старості літ, палко, по–справжньому, як тільки в юності буває.

***

Минулої осені поїхала до міста на базар картоплю продавати, бо вродила розміром з кулак, сусідам на заздрість. Та й дітей з онуками була нагода зайвий раз побачити, не часто ті в гості приїжджають, міське життя диктує свій ритм.

– Жіночко, – гукнув сивоволосий красень доволі поважного віку, – Чого це у вас така картопля дорога?

– То не картопля дорога, а зарплата у вас маленька, – відповіла Василина зухвало, ледь помітно червоніючи. Не розгубила ще цієї здатності за життя.

– І на язик яка гостра, – аж прицмокнув чоловік, всміхаючись, – Я Степан. Дайте мені, будь–ласка, три кіла картоплі і ваш номер телефону.

– А я Василина, – зашарілася жінка, – Номер можу дати, але я не місцева, навряд чи він вам згодиться, – знизавши плечами, зважила врешті тієї картоплі і написала на клаптику паперу свій номер.

Чоловік, вдоволено всміхнувшись, пішов собі з картоплею геть, а Василина занурилася в спогади. Намагалася згадати, коли вона востаннє так ніяковіла перед чоловіком? Після того, як Микола залишив її з двома дітьми і подався на пошуки кращої долі (читайте, до сусіднього села за молодицею), вона і не знала чоловічої ласки чи турботи. Все своє життя присвятила дітям. Дітям і городу. Ну і ще хазяйство було невеличке: двадцять качок, двадцять курей, десяток гусей, два десятки перепілок і поросятко, куди ж без нього у селі.

Отак в турботах і пролетіла молодість, аж до пенсії. Діти давно виросли, обзавелися власними дітьми. Онуки – то окрема втіха. Щоліта приїжджали з городом помагати, з худобиною поратись і сил набиратись. А минулого літа не приїхали, мали свої справи в місті, та й не дуже вже виявляли підлітки бажання в городі копирсатися. То Василина сама в місто подалася, картоплю продала, купила гостинців і навідалася до онуків.

– Бабусю, ти якась замріяна. Закохалась чи що? – жартома цікавилась старша онука Владислава на материн манер.

– Ой, не мели дурниць, – відмахнулась Василина, густо почервонівши.

– А й справді, ба, – підтримала сестру Олеся, на два роки менша онучка, – Чому ти собі якогось дідугана не заведеш? І помагав би тобі по господарству. Та й не сумувала б там сама в селі.

– А де я того дідугана, як ви кажете, знайду? – жартома обурилася Василина, перебираючи в уяві кавалерів з рідного села, – В селі, он, один дід Панас залишився холостякувати. Пам’ятаєте, такий в брилі солом’яному з пожовклими вусами, на початку села живе? Та й то… Є підозра, що він давно з Вікою шури–мури крутить, любов там у них чи що? Тільки не зійдуться остаточно ніяк, все ховаються і думають, що в селі ніхто не здогадується. Це ж село, – розвела руками, мовляв, а що ви чекали, – А так всі зайняті, без варіантів. Хоча…

– Ба, доказуй вже, – з таким нетерпінням насідали онучки, що Василина не витримала і розповіла їм про знайомство з міським паном на базарі, і що той номер телефону в неї випросив .

– То ти в нас ще нічого панянка, – оцінюючим поглядом окинула бабусю Владислава, – Раз міського пана заарканила. 

– Ти охайна, хазяйновита, струнка, – почала перераховувати бабусині чесноти Олеся, підхопивши ініціативу за сестрою, – стильна, доглянута, незважаючи на тяжку працю.

– Придивись до нього добре, раптом припаде до душі, – вмовляли онучки майже хором, – Поспілкуйся, попереписуйся в соцмережах, фотографії його продивись: чим живе, чим цікавиться…

– Та я ніби й не проти, тільки ж ці ваші соцмережі я не вмію, – відмахувалась Василина, як могла, – І він ще не дзвонив…

– Значить зараз зареєструємо, – винесли вирок онучки і почали чаклувати над бабусиними світлинами і заповненням профілю. Там і фото квітника виставили, і худобини, і самої Василини, звичайно. Вимучили її з позуванням, відточуючи свої майстерність в фотографуванні. Потім ще пів дня вчили як ставити лайки, додавати друзів і який контент краще викладати. Василина так захопилася новою цікавинкою, що прийшла до тями через кілька годин, з вигуком:

– Так, все. Дякую вам, мої любі, але там досі порося кричить на все село, голодне. Та й кури з качками похуднуть до вечора. Маю вже їхати. Матусі вашій привіт передавайте, як з роботи зустрінете.

Та й побігла на зупинку, аби на останній автобус до села встигнути. А дорогою їй все–таки зателефонував Степан.