Капельки транспірації падали
На твої недосипані мішки
Колись таких гарних і живих
Трав’янистих очей.
Посуха життя висушила
Твої дерева.
Вони сухі і в них нема вологи,
Так само як і нема болю.
Без дощу стало краще –
Листя померло.
Шарудячи, землею йшло дві постаті. Обіймаючи кохану, існували поруч. В доволі шумному і людному районі, де ступати по пильній землі було так же противно, як чекати в черзі свого стоматолога, йшли, прогулюючи життя.
Вона була щаслива поруч. Та погляд став прикутий до невеликої, напрочуд світлої фігури трохи далі. І хто ж міг придумати косити траву при такій температурі, що здавалось, розтопить біляве марево, як морозиво. Чудно бачити маленьку дівочу фігуру з нереально довгим вибіленим волоссям, яка як вправний мущина з села Іванівка, косила траву, залишаючи по собі рівні рядочки пахучої зелені.
Я вдихнула до болю знайомий аромат і посміхнулась — шкода, що для такого запаху потрібно було ледь не сухожилля собі рвати. Повертаюсь до супутниці:
- Йдемо, допоможем.
Та не питала нічого - ні чи знаю її, чи чому ми допомагаємо. Просто дружньо добрих хвилин двадцять на такій от спеці, складали ледь не гарячу траву на розкладену ряднину, яка нагадувала про часи, коли у бабусі носили гичку з буряків, щоб поласувала худоба.
Моя подруга то взагалі персона не з дуже говірких, проте вже як говорить, то співрозмовник просто шикарний. А от в таких ситуаціях, де потрібне було пояснення чи толкування була ідеальною для мене — просто пливла за течією. А для мене то одна течія - тільки вона.
Стомлені і побиті сонцем, попадали в тінь невеликого дерева, що росло поруч. З незнайомки спала перука і неймовірне біляве волосся, яким ще секунду тому можна було милуватись, виявилося звичайним обманом. Та коли лежиш поруч і бачиш, що під перукою був голенький як у новонародженого, правда трохи підпарений череп, стає не по собі. Не особливо дивуюсь, аж ніяк не жахаюсь. Співчуваю. Дивлюсь на перуку, яка проти сонця так справжньо виглядала, так у захваті відливало молочною сталлю і одразу розумію.
- Твої?
Легкий кивок головою. Маленькою, акуратною і до біса привабливою навіть у такому, казалось би жахливому стані.
Страх. В мене не менш коротке, але темне волосся, і втратити повністю. Це не манюсінький острах заразитися, а холод в грудях через те, що цієї гарненької дівчинки скоро може не стати.
- А ти її так обіймала. Я б хотіла вічно на вас дивитись..
Усміхаюсь, тихенько беру за руку маленьку людину, що лежить поруч. Та мовчить і ледве посміхається, так криво, що от-от заплаче. Я не дивуюсь — вона завжди була набагато емоційнішою за мене і мало що стримувала в собі. А незнайомка поряд була ледь старшою за нас, змарнілою і такою беззахисною..
Незнайомка поруч мала такі очі які до біса їй підходили — світло-зелені,справжні і такі спокійно-сумні. Без енергії, без змісту, без ідей. Лише пустий спокій і прозорий сум давали відтінку кольору, говорячи що поряд ще тверезомисляча людина.
Маленька фігурка була окутана лише тоненьким білим платтячком, але це не дивно в так спеку, та і в такий обіденний час по вулиці ходять лише люди, яким явно щось заважає сидіти на місці і спокійно пити зелений чай з льодом на терасі в приміському будиночку.