Глава 1

— Візлі? Чого досі не в поїзді? Зараз вже відбуває!

Розгублена Аліса вже пів години блукала вагонами й намагалась зрозуміти, як тільки дозволила незнайомому чоловікові в уніформі схопити її за руку та заштовхати до потягу.

— Аню, — вона обережно визирнула з тамбура до порожнього проходу та притиснула смартфон до вуха, — я уявлення не маю, куди він мене везе. Це не смішно! В буфеті не приймають гривні. Мабуть, їде кудись за кордон… Як думаєш, до перетину кордону ще будуть зупинки? Алло? Алло? — Аліса підняла руку зі смартфоном над головою, щоб зловити зв’язок. — Ти мене чуєш? — вона кинула рюкзак на підлогу та забралась з ногами на поручень, щоб витягнути руку з вікна. — Алло?

Зіниці Аліси розширились, а рот так і залишився відкритим. Потяг проїжджав високо над землею через каньйон. Від початку відбуття минуло не так багато часу, а вид з вікна вже не нагадував Україну.

Аліса спустилась на підлогу й сховала телефон. Це кінець. Вона досі не знайшла, де купити квиток. Та і якби знайшла, ймовірно повторилась би ситуація, що трапилась в буфеті. І що їй скажуть на кордоні? Мабуть, поїде одразу з усіма документами та речами до в’язниці.

Аліса відчужено дивилась у простір перед собою й нервово кусала губу. Може, таки запитати когось, куди їде цей потяг? Чи краще не привертати уваги?

— Дівчино, я вам ще раз повторюю, ми не приймаємо картки! Ані дебетові, ані кредитні.

Аліса, що згадала про банківську картку батька, яку забула викласти, зробила чергову безнадійну спробу купити пляшку води.

Одночасно засмучена та розлючена власною невдачею дівчина кинула рюкзак в коридорі та пішла до туалету. Вже сил не було тягати за собою зайві кілька кілограмів. Все одно окрім одягу та двох круасанів нічого цінного не вкрадуть. Варто ж їй було помити руки та відкрити двері туалету, як з коридору донеслась непристойна лайка.

— Який недоумок залишив речі на проході?

Не привертати уваги не вийшло. Білявий хлопець, що розтягнувся на підлозі, перечепився саме через її рюкзак.

— Боже, з вами все гаразд? Боляче вдарилися? — Аліса підскочила до Драко та схилилася над ним. Ще не вистачало до незаконного перебування у поїзді заробити обтяжливі обставини.

Він недобре на неї зиркнув.

— Твоє? — хлопець кивнув на рюкзак, сперся рукою на стіну та встав.

— Уявлення не маю, чиє це, — Аліса приклала долоню до серця. А її речі вибрали привабливу жертву. — Що за люди? Зовсім не турбуються про добробут інших людей.

— Візлі? — Драко підозріло оглянув її та примружився.

Це слово звучало вже вдруге за останню годину.

— Що це означає?

— Ти не знаєш сімейство Візлі? Ти, мабуть, дуже здалеку, — хлопець презирливо пхикнув. — На який факультет плануєш потрапити?

— Я не знаю.

— А хто твої батьки? Ким працюють?

Аліса таємниче озирнулась та неголосно зізналась:

— Вони забороняють мені про них говорити, — вона навіть не збрехала. Мама, що працювала лікарем, до останнього приховувала власну професію від малознайомих людей. Бо одразу починали сипатися скарги на здоров’я та прохання безплатно діагностувати всі хвороби та вилікувати їх в домашніх умовах. Наче на роботі справ не вистачало.

Драко задумливо насупив брови. Він припустив, що батьки дівчини займають поважне положення у суспільстві або ж займаються чимось настільки важливим чи навіть пов’язаним з політикою, (та відповідно, забороненим для розголошення).

— А ти? Куди плануєш вступити?

— На Слизарин, звісно. Як і вся моя родина, — здавалося, він тільки в цей момент усвідомив, що співрозмовниця не мала жодного уявлення про його походження. — Я Драко. Драко Мелфой.

І що це за факультет? Хоча б не секта?

— Я Аліса, — вона щиро посміхнулась. Зрештою, це перше знайомство в дивному потязі, де її в коридорі вже встигли налякати два щури та одна сова. І жодної людини, крім жіночки з солодощами.

— Ну, до зустрічі в Гоґвортсі, — він відкрив двері купе, біля якого стояв та зайшов всередину. Аліса залишилась стояти в коридорі.

Цей хлопець вмів розчаровувати.

В кишені джинсів задзвонив телефон.

— Алло. Так, мамо, я в потязі. Вибач, що не зателефонувала, але… Я сіла не на той потяг. Я не знаю, що мені робити. Алло? Ти мене чуєш?

Та що за чортівня тут зі зв’язком! Аліса знову підняла смартфон над головою та спробувала відчинити кватирку, яку не вдалося зсунути навіть на сантиметр.

— Можете, мені, будь ласка, допомогти? Мені не вдається відчинити вікно, — на щастя, вузьким коридором якраз йшли двоє кремезних хлопців.

— Що? — вони дивно перезирнулись та зверхньо глянули на Алісу.

— Мені не вдається відчинити вікно, — терпляче повторила вона. — А ви виглядаєте дуже сильними. Можете, будь ласка, відчинити його?

Хлопець, що стояв найближче, однією рукою притиснув до груднини пакет з солодощами, а іншою — легко відчинив вікно.