Якір

Некваплива прогулянка садом Гоґвортса, що розквітнув пишним цвітінням, не приносила задоволення. Забіні трохи заздрив тому, що природу не зачіпала зневіра й тиха скорбота за кимось рідним, за тим, хто більше ніколи не ступить у його оселю, хто більше взагалі ніколи не пройдеться цією землею. Вантаж, що давно обтяжував серце, тільки посилював свій тиск.

Хлопець важко зітхнув і примружив очі, проводжаючи порожнім поглядом рум’яний захід сонця. Цей рік Блейз запам’ятає на все життя. Рік самотності, болю, страху і ненависті. І якщо він колись відчує, що в його житті щось може змінитися на краще, то неодмінно позбудеться тих речей, що нагадують цей проклятий рік.

Блейз намагався зрозуміти, в який момент його існування наповнилося сумом, і він став таким чутливим, від того ще більш замкнутим. У той момент, коли Ґрейнджер поцілувала його востаннє? Адже якби він дізнався, що дівчина зникне, він щосили спробував її вмовити залишитися.

Того дня Блейз, ніби щось передчуваючи, не міг випустити її зі своїх обіймів, пальці вперто шукали її долоні. Хотілося шкірою відчути кожну промальовану на них лінію і вигин. Він так сумував за її поцілунками, сором’язливою напівпосмішкою і чарівною ніжністю. Щоразу, торкаючись її обличчя, Забіні здригався від захвату й неможливості зітхнути. Ледь вловимий запах цитрусових парфумів паморочив голову, змушуючи пригорнутися губами до пульсуючої вени на шиї дівчини. Як же важко було залишатися джентльменом, коли хотілося зайти далі поцілунків і піддатися тому, чого хотіло тіло.

Дізнавшись, що Герміона пішла з Поттером, Забіні уявляв, як б'є гриффіндорця до напівсмерті та проклинає за те, що той поставив під загрозу життя Ґрейнджер; за те, що вплутав її у війну з Пожирачами смерті та Волдемортом; за те, що посмів зіграти на її шляхетності та дружбі. Блейзу хотілося розшукати її, пояснити яку дурість вона робить, але дівчина зникла безслідно. Його серце роз'їдала гірка туга, нав’язливість Паркінсон дратувала, і тому ще гостріше відчувалася необхідність присутності поруч Герміони. Хотілося її запаху, голосу, розмов, дотиків, щоб вона з’являлася уві сні й цілувала його. Він сумував за нею до нестями і, коли самотність доходила до крайності, а серце чіплялося за пережиті з нею спогади, він шепотів кудись у простір: «Я кохаю тебе, Герміона».

Вже потім через деякий час він розумів, що вона правильно зробила, що пішла, нічого не сказавши заздалегідь. За чинних порядків Герміона навряд чи пережила б цей рік. Блейз нервово сіпнувся і часто заморгав, відганяючи моторошні картини, що малювала уява. Але один жах змінив інший, коли Забіні подумав про матір. Минулі літні канікули Блейз провів на самоті, задоволення приносили тільки часті листування з Герміоною, одна таємна і, як виявилося, остання зустріч. Тим літом не могла не заспокоювати новина про те, що місіс Забіні поінформувала свою родину про те, що поїхала до подруги. Блейз сподівався, що вона на довгий час сховається від переслідувань Пожирачів смерті.

На початку безрадісного, безгрейнджерного вересня, він отримав від мами записку з проханням приїхати додому побачитися. Попри те, що в школі вже ширилися плітки про те, що Амбридж була не таким уже й покаранням для Гоґвортса, Забіні все ж пішов до нового директора просити дозволу вирушити додому. Відіславши з колишнього кабінету Дамблдора брата і сестру Керроу, Снейп приголомшив Забіні новиною, що повертатися йому більше нікуди. Блейз не відстороняв закляклого погляду від професора, прокручуючи сказані ним слова. Язик онімів, хлопець не усвідомлював, чи дихає він узагалі, тільки відчував, як серце люто билося об зхолоділі ребра.

Розміреним, спокійним голосом Снейп повідомив, що в момент нападу в маєтку нікого не було. Дивлячись на непроникного професора, він намагався зрозуміти, що тепер відчуває і чи може йому вірити. Надто різко все розвернулося, і Блейз не міг зрозуміти, чому все ще було комфортно в товаристві колишнього декана. Додому його не пустили.

Лише через три місяці Забіні вирушив до маєтку. Отже, не маючи всі ці дні приводів для радості, він засмутився ще більше, щойно наблизився до будинку. Вікна, що раніше горіли світлом, поглинула темрява й кіптява. Від античних колон, що нещодавно прикрашали біло-золотавий фасад, залишилися лише побиті шматки мармуру, а широкі тріснути сходинки тепер запрошували піднятися в місце, позначене Пожирачами смерті. Крило, яке займала мама, було знищено.

Хлопець ступив угору сходами, слухаючи, як під ногами хрумтить сніг і дрібні камінчики, а десь у височині тужливо проскулив вітер. Він поморщився. Помітивши на скошених масивних вхідних дверях мітку, Забіні зневажливо стиснув губи, намагаючись не виплеснути з себе злість. Протиснувшись усередину, Блейз здивувався, побачивши, що гостьове крило і частина його власного крила були більш-менш цілі. Принаймні він не побоїться піднятися вгору по сходах і перевірити це.

Йому хотілося подивитися, що стало з його власною кімнатою, але очі зачепилися за припорошене сірим попелом мамине крісло, що провалилося донизу з другого поверху й тепер яскравою плямою стирчало серед уламків стін і меблів. Чіткий наказ, помах палички й уламки розступалися перед чарівником, посипаючи своїм пилом його голову й плечі. Він має переконатися, що під завалами нікого немає. Що ближче він підходив до крісла, то сильніше відчував знайомий аміачний запах. Від страшної здогадки перехопило подих, помах руки, і під уламком плити він побачив прогнилий труп містера Ерідана. Інших мерців у маєтку не було.

Пізніше з’явився Руммі. Домашній ельф був щасливий бачити улюбленого господаря, особливо істота розчулилася, коли Блейз погладив його по лисій голові та пригорнув до себе. Здавалося, що і у господаря нікого в цьому світі не залишилось, окрім старого домовика. Руммі намагався стримати сльози, а Забіні ця зустріч принесла певне полегшення. Він уважно вислухав ельфа, дізнавшись, що мама сховала Лойала в підвалі й наказала Руммі стерегти його, але він так і не зрозумів, що стало з господинею і куди потім утік Лойал. Ельф був упевнений тільки в одному: містера Ерідана в момент нападу вдома не було і він загинув уже після нападу Пожирачів смерті, щось старанно шукаючи. Чоловік сам не помітив, як потрапив у пастку. Виявивши до колишнього вітчима жалість, Забіні загорнув його в саван і повідомив відповідні органи про смерть чистокровного. Далі похороном займався не він.