Частина 6. Зустріч

Від самого ранку Герміона відчувала неабияке хвилювання, постійно розправляла мантію і мимоволі, великим пальцем правої руки, виводила кола на долоні. Питання, як попросити книжку в Забіні змусило її розгубитися, через що вона раз у раз поглядала на обідній стіл навпроти, там, де мав сидіти Блейз. Але чомусь сьогодні його на сніданку не було. Це послабило в ній рішучість, змусивши задатися новими, хвилюючими питаннями щодо хлопця — чому сьогодні його немає на сніданку. З роздумів Ґрейнджер висмикнув Гаррі.

— Герміоно, все добре?

Дівчина не одразу відповіла, бо до кінця не розчула запитання. І неоднозначно кивнувши головою, взялася за їжу. Погляд затримався на руці Гаррі, що лежала на книжці із зіллєваріння. Поборовши свою цікавість, більше спрямовану на стіл навпроти, вона нарешті прислухалася до балачок друзів. Гучний, напрочуд нестриманий вигук Ґрінґрас «Вітаю, люба!», змусив звернути на себе увагу. Дафна щось захоплено обговорювала з Паркінсон і плескала в долоні. Закотивши очі від нерозуміння, з чим можна вітати злісного «мопса», Герміона продовжила свій сніданок. А ось Джинні, яка сиділа до них спиною, не посоромилася голосно зітхнути:

— О, Мерліне!

— Джині, у чому річ? — так само не відриваючи руки від своєї реліквії, перепитав Гаррі.

— Схоже, я співчуваю Забіні, — фиркнула Візлі. Вона нахилилася через стіл ближче до друзів, передаючи останні плітки. — Це ж треба обзавестися такою дружиною! Плосконоса стала його нареченою! — захихотіла вона.

— Що? — розкашлялася Грейнджер, прочищаючи горло від шматочка підсмаженого сендвіча. Гаррі поплескав її між лопаток. — Що, вибач? — вона пальчиком витерла сльозинки, що виступили від задухи, і, випроставшись, подивилася на подругу.

— Якби ви не запізнилися, безстрашна трійця, то почули б, як Паркінсон, не встигнувши переступити поріг Великої зали, на весь голос вихвалялася, що заручилася із Забіні! — дорікнула подрузі Джині. — Уявіть! Схоже, Блейз не такий уже й розумний! — задоволено хмикнула вона, пам’ятаючи його зауваження про Гаррі на перших зборах клубу «Слимаків».

Відчуваючи як у роті збирається гіркота, мрейнджер потягнулася по чашку чаю. Апельсиновій есенції не вдалося придушити гіркоту, що швидко спустилася і в'їлася в серце. Герміона зрозуміла, що Паркінсон не стала б брехати про таке. Особливо, коли на підтвердження її слів, товстун Кребб ревниво запихтів.

— Шкода, що це «щастя» не дісталося Малфою, — пробурмотів Гаррі.

— Він надто поганий у зіллєварінні та захисті від темних мистецтв, — намагаючись не видати раптово занепалого настрою, уїдливо відповіла Герміона, — а Забіні знайде протиотруту або закляття від цієї мегери. — У цьому вона була впевнена.

Друзі Герміони заливисто розсміялися. Нехай до Забіні вони були байдужі, але безумовно, ніхто з них не любив Паркінсон. Ґрейнджер натягнула на обличчя усмішку, щоб заспокоїти уражене гіркотою серце, що, здавалося, важким каменем здавлювало груди.

Щоб трохи відволіктися, вона із задоволенням уявила, як Блейз перетворює Пенсі на гавкаючого мопса. Руки знову розправили мантію. Вона подивилася на свою долоню й окреслила нігтем великого пальця останнє коло, вирішивши, що ніколи в житті не попросить у Забіні «Невидиму книгу про невидимок».

***

Не встигло сонце показати свої перші промені, як Блейз уже заходив у свою кімнату підземелля Слізеріна. У каміні яскравим помаранчевим світінням жевріло вугілля, що м’яко освітлювало спокійні обличчя товаришів. Намагаючись не галасувати і не звертати уваги на однокурсників, які сопіли в дивних і смішних позах, він приліг на ліжко.

— Швидко ж ти! — почувся з-за балдахіна сонний голос друга.

— Я думав, що ти без мене занудьгуєш, поки будеш возитися зі своєю гавкаючою зграєю, — усміхнувся Блейз, стягуючи з ніг черевики.

— Гей, ти вхопив найкращий екземплярчик із моєї свити, що підтакує, — усміхнувся Малфой, прочинивши штору. Жовті відблиски згасаючих полін висвітлили кола під очима, надаючи його світлим очам темного, хворобливого відтінку. Попри гордовитість, що впечаталася в обличчя, Драко був щиро радий поверненню друга. Усмішка змінилася ледь помітною посмішкою.

— Так, Кребб напевно заздрить, — засміявся Блейз, полегшено розуміючи, що це найменше, чим вдалося відкупитися матері від Паркінсона. У голову закралися сумніви, що, найімовірніше, мама чогось не договорює. Він присів на ліжко і, задерши голову догори, почав розглядати нічим непримітну стелю.

— І для чого цей цирк? — поцікавився Малфой, піднімаючись на ліктях. — Заради грошей, перспектив, зв’язків, родинних зв’язків?

Забіні неоднозначно знизав плечима. Якщо Пенсі не знає всіх подробиць угоди, то ця розмита «правда» стане поясненням для всіх допитливих студентів. Звісно, лише для тих, хто не слухатиме балаканини Паркінсон.

— Ти погано виглядаєш, Драко. Щось пішло не так? — прошепотів Блейз, натякаючи на відому тільки їм двом таємницю.

— Усе так, — він зачесав рукою волосся, що збилося на чолі, і перш ніж Забіні встиг розгледіти його емоції, знов сховався за шторою й роздратовано кинув, — дай доспати, Блейзе.

Знаючи друга, Забіні одразу зробив правильний висновок: Драко щось мучить, він не хотів, щоб хтось із присутніх бачив його муки та справжні емоції. З причиною мук Малфоя Блейз так і не зміг визначитися, він співчутливо похитав головою, підозрюючи, що цього разу на нього так вплинуло скоєне вбивство, але знати це напевно він не міг.

Блейз пригадав, як кілька років тому, тривалий час після першого позбавлення від трупа месьє де Фуа, якого він безмежно поважав і вважав своїм батьком, його мучили жахіття і почуття провини. У той фатальний для нього вечір він, дитина, що захлиналася від гірких сліз, був зобов’язаний допомогти своїй рідній матері. Блейза не покидало їдке відчуття, що це вона отруїла свого покровителя. Він щиро сумував за де Фуа, людиною, яка щиро любила і дбала про молоду вдову та її малолітнього сина. Забіні відчував сором і провину за те, що вітчима не поховали, як годиться. І все через заповіт.