Великий комбінатор

Містер Паркінсон був задоволений собою, незважаючи на те, що місіс Забіні повністю сплатила свій борг перед ним і тепер нічого не винна. Він відчував у своїх товстих пальцях тоненьку ниточку влади над чорною вдовою. Вона була вбивцею і Паркінсон знав це напевно. Побажавши на добраніч своїй дружині, він, натхнений угодою, нехай не стільки для нього, скільки для любої та примхливої доньки, сам не помітив, як пішов лісовою стежкою все далі від дому. Пізня осінь і ліс, що скинув останнє листя, завжди навіювали на нього приємні спогади. Він із задоволенням вдихав вологе холодне повітря, намагаючись трохи заспокоїтися і нагуляти сон. Хоч магу й було ледь за сорок, виглядав він набагато старшим за свої роки. Але зараз, під покровом місяця, під світлом якого гілки, що гуділи, кидали на землю тонкі тіні, Паркінсон здавався ровесником місіс Забіні.

Колишній слізеринець познайомився з нею, коли та була ще зовсім юною сиротою. Але побачивши її вперше, містер Паркінсон безпомилково визначив, що своєю чаклунською красою та магнетизмом, відьма зведе з розуму не одного чоловіка. Він і сам у свій час знемагав від любові до сімнадцятирічної красуні та мав твердий намір через кілька років з нею одружитися. Але на жаль, красуня була зарозумілою, неприступною. Від усіх залицяльників ухилялася, немов змія, і тим самим ще більше приваблювала. Але одна подія просто покоробила й образила гідність невдахи-нареченого: його майбутня дружина, яку на той час він навіть не розглядав як претендентку на місце місіс Паркінсон, розповіла йому один кумедний випадок, який трапився в Гоґвортсі.

На одне з урочистостей горда красуня з’явилася в супроводі Снейпа. Темноволосий хлопець зазвичай відсторонений і задумливий, зараз здавався суворим і безпристрасним. Його переповнювала рішучість і гордість за дівчину, яка перебуває поруч, яка під руку йшла з ним. Що їх об'єднало того вечора — незрозуміло, але дві темні постаті в блискучому чорному одязі привернули до себе увагу. Особливо «четвірки», на чолі чи то з навіженим Блеком, чи то з вискочкою Поттером, котрі обоє не проґавили нагоди підстьобнути слізеринців.

— Я не боюся чуток, осуду, пліток! Я сама собі господиня! — харозуміло посміхнулася дівчина і встромила погляд у самовпевненого хлопця. — У чому вищий ступінь сили, Поттер? Робити самостійний вибір!

— Будь-який вибір має наслідки, — спокійно, майже тихо відповів Люпін, який не знати як приклеївся до навіжених грифіндорців.

— Я не боюся чуток, осуду, пліток! — голосно повторила юна чаклунка і міцніше стиснула передпліччя Снейпа, але тепер не відвела погляду від Люпіна.

Після рішучої відмови на чергову пропозицію стати місіс Паркінсон, темношкіра відьма незабаром вирушила до якихось далеких родичів і вже звідти повернулася до батьківського маєтку Брайтен-хол вдовою місіс Забіні з маленькою дитиною й таким же маленьким секретом на передпліччі. Хто такий був цей Забіні — ніхто не знав. Але статки молодій дружині залишив значні. Менше ніж за рік, вона відновила рідну домівку і незабаром вийшла заміж. Не минуло й двох років, як вона знову овдовіла і одружилася втретє з немолодим французом, який радше був її покровителем, ніж коханцем. Попри те, що маг був надто лояльним до маґлів і сквібів, з якоїсь причини ніхто не смів його висміювати за це. Утім, Паркінсона колишня кохана ще довго цікавила. Він не міг пробачити її відмови та глузування з боку інших залицяльників.

На той час молодий чоловік уже й сам був одружений, виховував маленьку доньку і працював секретарем у Міністерстві магії. На жаль, він не володів великими талантами в магічному ремеслі, через лінь і небажання вчитися в дитинстві та юності, однак водночас умів користуватися і маніпулювати іншими людьми, через що в студентстві мав прізвисько «паразит». Але найголовніше, Паркінсон був дуже везучий, немов сам Мерлін був його хранителем! Чоловік завжди виходив сухим із води, провертаючи різні афери. Ось тільки через своє неробство: він не міг домогтися висот у Міністерстві магії, тому що були люди талановитіші та розумніші, нехай і не такі везучі.

І ось, кілька років тому, випадково зустрівшись із місіс Забіні на роботі, чоловік не міг не помітити до неможливого засмучену сусідку.

Він не співчував їй, радше хотів позловтішатися. Йому просто було цікаво, що ж такого сказали відьмі. Ввівши її у свою вузьку конуру, інакше його кабінет не назвати, він відчеканив кілька безглуздих, але належних у вищому суспільстві фраз і поцікавився, що привело поважну пані до Міністерства. На його подив, вона важко задихала і, застукавши зубами, промовила:

— Ніхто в цьому чортовому Міністерстві не здатен позбавити мене помилки! Пихаті бездарності! — злобно випалила зневірена місіс Забіні й опустила голову, визнаючи свою поразку.

— Від якої помилки, моя дорога місіс Забіні? — нарочито ласкаво поцікавився Паркінсон.

— Від мітки Пожирачів смерті! — блиснувши чорними очима, відповіла жінка. Підозрюючи, що скоро все магічне товариство знатиме, з яким проханням вона з’явилася в Міністерство.

— Так ти не до тих прийшла по допомогу, люба, — Паркінсон накрив її зап’ястя рукою, а в голові вже зароджувався геніальний план. За його блискучими передчуттям очима місіс Забіні зрозуміла, що чоловік щось замислює. — Тільки Сама-знаєш-хто може позбавити тебе від цього, — і він погладив її передпліччя.

Вона розчаровано стиснула губи й вивільнилася з рук мага. Уже збираючись піти, Паркінсон спіймав її за помічене передпліччя і стиснув його.

— Я можу тобі допомогти, Таміло! — він наблизився до неї так, що відчув її подих на своєму обличчі, — тільки ти мені мусиш відплатити за це, — прошепотів на вухо, щоб ніхто не почув.

— І яким чином ти мені допоможеш? — піднявши підборіддя, запитала жінка, окинувши поглядом тісний кабінет. Що їй міг обіцяти чоловік, який сидить у «комірчині» Міністерства магії? Вона навіть не подумала про оплату його послуг.