Частина 11. Спогад

Думки покинули голову, наче їх там ніколи і не було, біль став володарем серця й рвав його на шматки. Ні крик відчаю, ні стогін горя не послаблювали страждання. Зкам’янілі пальці обіймали обличчя чоловіка, очі постійно заплющувались, бо не могли бачити застиглий погляд коханого.

— Місіс Снейп… — тихо зашепотів Забіні, турботливо торкаючись плечей Лілі. Блейзу здалося, що і його пронизав біль дружини хрещеного.

— Часоворот! — скрикнула вона і здригнулася. Чаклунка нахилися до Северуса, обережно поцілувала його вуста і все ще притримуючи голову чоловіка однією рукою, іншою пірнула в кишеню, квапливо дістала часоворот і простягнула його Забіні.

— О, Мерліне! Звідки він у вас? Невже Міністерство…— спитала приголомшена Ґрейнджер.

Лілі хитнула головою, подивилась в очі дівчини, потім патронуса. Жінка розуміла, що повернутися до школи магії можуть лише Блейз та Герміона. І якщо дівчина співчувала їй, то патронуса хвилювала ситуація, що склалася. Місіс Снейп була впевнена, що зараз дівчину захищатиме не просто патронус, а могутній маг і просити потрібно його.

— Благаю вас, врятуйте Северуса. Благаю. Чи хоча б не перешкоджайте, містере Ґріндевальде. Я прошу вас, — вона поглянула на Блейза і Герміону.—Я б зробила це сама, але…

— Вас там не було, — промовила Герміона.

Гаррі пригадалася стара гра на логіку «Фермер, вовк, коза і капуста». І «вовк» залишився у Гоґвортсі. Патронус повільно вдихнув повітря, він здогадувся, що місіс Снейп проситиме саме Забіні і Герміону, бо йому повертатися до школи поки що не можна і Лілі про це знала.

— Там майже ніде ховатися. Їм буде важко втекти цілими та неушкодженими. Знову. — Розсудливо зауважив Гаррі. Він не збирався нехтувати безпекою Герміони.

— Я вас благаю, — сльози полилися з очей місіс Снейп. Втрата найріднішої людини і надія на її повернення були сильнішими за гонор та гордість. — Я вас благаю! — Її погляд кричав голосніше за стогін відчаю. — Я вас благаю, врятуйте його!

— Я… — заворушив губами Блейз, — повернусь! Навіть не сумнівайтеся, Лілі! Тепер ми знаємо, що на нас чекає.

— Я також повернусь, … — Герміона несміливо поглянула на патронуса, бо знала, що побачить протест в очах коханого, — але не Гаррі.

— Герміоно, ні! — Гаррі рішуче розвернув дівчину до себе.

Вона втерла обличчя долонями, поринула в обійми патронуса. Молода відьма розуміла почуття і скорботу Лілі, бо так само боялася втратити коханого. Герміона перевела погляд на мертвого професора в якому бачила лише одну сторону характеру: суворого, вибагливого та справедливого. Та яким він був поруч із Лілі, що без нього вона згасає наче свічка на вітру?

— Дамблдор не посміє вбити її і Ви вже зрозуміли чому! Герміона ще не все віддала Вам, колишній безтілесній сутності, а Ви не берете те, що мали забрати! Небезпека чекає на Блейза, — Лілі поглянула на рішучого Забіні, дитину, яку вона обожнювала і любила. Хоч з його матір’ю вони були не найкращими подругами і місіс Забіні була не частою гостею будинку Снейпів, проте Блейза Лілі обожнювала.

— Місіс Снейп! — патронусу не хотілося ображати, посилювати її внутрішній біль. В Гаррі жевріла впевненість, що він більше не витягуватиме життя з Герміони. Але було важко вмовити себе і своє серце відпустити Герміону туди, де на неї чекала небезпека. Та все ж розсудливість підказувала, що Лілі права. Гаррі з жалем дивився на жінку, що не приховувала свого розпачу. Герміона взяла його за руку, зашепотіла на вухо, вмовляючи.

— Ми використаємо «Зілля невидимості», яке я створив з вашої крові. — Рішуче промовив Забіні, глянув на Герміону і Гаррі. — Хоча я і не для цього просив вашу кров, містере Поттер.

Про те, що саме професор Снейп напоумив його на створення цього зілля Забіні промовчав, бо вважав, що це могло викликати багато питань та претензій у містера Поттера. І найголовніше — Снейп мав попередити Ґрейнджер про наміри Дамблдора заздалегіть і можливо деякі події розвивалися б по-іншому. Блейз зціпив зуби, ні — не могли.

***

Гаррі стис пальцями перенісся, прикрив очі. Він тривожився і картав себе. Серце то тремтіло, то калатало, то наче падало в шлунок і скручувалося до нудоти.  Одна думка про те, що у цю хвилину Герміона знову поряд з Дамблдором та небезпекою, яку той ніс гнітила і посилювала тривогу та занепокоєння. Завмерши наче незворушна гордовита статуя, Гаррі важко дихав. Патронус сховав руки в кишені, лише ніготь великого пальця ритмічно вдавлювався в пучку вказівного. В голові, наче на кіноплівці, прокручувалися знову і знову всі можливі варіанти перебігу подій та втечі зі школи. 

Хлопець задер голову, крізь мутні скельця окуляр, очі втупилися в темні хмари, що повільно перекочувалися по небу. Він заворушив губами промовляючи щось на кшталт молитви чи благання. Гаррі жалкував, що піддався жалю до місіс Снейп та вмовлянням Герміони. Він зняв окуляри і нервово протер їх кінчиком сорочки. Зкуйовдивши неслухняний чуб, що важким завитком впав на чоло, він примружив очі, вдивляючись у простір, вишукуючи її.

Патронус сподівався, що зілля невидимості допоможе відчайдушним чарівникам і вони покинуть школу живими та неушкодженими. Він глянув на Лілі і здогадався, що потьмянілу  від горя жінку поглинули спогади.

***

Лілі не дивилася в очі Гаррі і не намагалася заспокоїти чи підбадьорити занепокоєного патронуса, вона лише пригортала Снейпа до себе, відчуваючи, як посилюється серцебиття. Погляд блукав по темній траві, горизонту. Не тривожив ні прохолодний вітер, ні навислі темні дощові хмари. Вона вишукувала поглядом їх, що ось-ось повернуться: її містер бурулька, Блейз і міс Ґрейнджер. Лілі чекала зміни реальності, яку навіть не пригадає. Вона прикрила очі. Погляд оминав незворушного Северуса. Серце вірило, що коханий повернеться і це підбадьорювало.

Чомусь пригадалось далеке минуле, її перше зізнання у коханні. У цю скорботну хвилину вона не намагалась воскресити почуття до Северуса, вони не згасли, а вкоринилися всередені неї, стали надійним фундаментом і опорою. Але те найперше зізнання у коханні, надзвичайно довгі секунди очікування відповіді на взаємність й врешті надихаюча та окриляюча ейфорія — єдина, особлива, не з чим не зрівнянна мить «я теж кохаю тебе», назавжди закарбувалися в пам’яті і серці.