РОЗДІЛ 28: Напад на теплиці

Після жахливого Геловіну Гоґвортс нагадував пораненого звіра. Замок затих. Студентам було заборонено залишати вітальні без супроводу викладачів, але для Аліси Лонґботтом стіни не були перешкодою. Вона чула, як замок плаче, але ще гучніше вона чула крик, що долинав з боку оранжерей.
— Вони йдуть за ним, — прошепотіла Аліса, розбудивши Роуз посеред ночі.
— Хто? Котра година? — Роуз підхопилася, намацуючи паличку, яка тепер світилася тьмяним, хворобливим світлом.
— Тіні. Садівник послав своїх підмайстрів. Вони хочуть засушити Серце.
Через десять хвилин четвірка знову зібралася в таємному ході за гобеленом. Албус приніс із собою кілька склянок із зіллям, яке він гарячково варив увесь вечір, використовуючи залишки стабілізованої магії. Скорпіус стискав у руках стару карту теплиць, яку він знайшов у записах батька.
— Мій тато і Гаррі зараз на засіданні Ради піклувальників у вежі Директорки, — шепнув Албус. — Замок під охороною аврорів, але вони дивляться на ворота. Вони не знають, що ці істоти вміють подорожувати крізь землю.
Шлях до теплиць через затуманене подвір’я був небезпечним. Туман був таким густим, що Роуз довелося використати «навігаційне закляття», яке ледь іскрилося на кінчику її палички. Коли вони наблизилися до Теплиці № 3, де Невіл зберігав «Вічноцвіт», Аліса раптом зупинилася.
— Тиша, — сказала вона. — Навіть цвіркуни замовкли.
Перед ними, у блідому світлі місяця, постали три постаті в довгих сірих плащах. Вони не мали паличок у руках. Замість цього вони тримали дивні металеві пристрої, схожі на серпи, які пульсували тим самим мертвим синім світлом Сайласа Вейна. Один із них притиснув серп до скляної стіни теплиці, і скло не розбилося — воно просто почало розчинятися, перетворюючись на попіл.
— Вони висмоктують захисні чари мого батька! — обурився Албус. — Скорпі, Роуз, зараз!
— Петрифікус Тоталус! — вигукнула Роуз, але промінь закляття, не встигнувши долетіти до нападника, був поглинутий його сірим плащем.
Один із чоловіків повільно обернувся. Під капюшоном не було обличчя — лише порожнеча, заповнена сизим димом.
— Діти... — прошелестів голос, наче сухе листя. — Віддайте те, що належить вічності. Магія в руках дітей — це вогонь у руках немовлят. Ми прийшли загасити його.
— Спробуйте! — Албус жбурнув одну зі своїх склянок під ноги нападникам.
Зіллєвий вибух створив хмару липкого, яскраво-зеленого газу. На відміну від звичайної магії, це була хімічна реакція, посилена магічними інгредієнтами. Газ змусив нападників закашлятися, їхні плащі почали диміти.
— В теплицю! Швидше! — скомандувала Аліса.
Вони забігли всередину. Теплиця зустріла їх важким запахом перегною та тривожним шурхотом рослин. «Вічноцвіт» у центрі виглядав жахливо: його пелюстки були майже чорними, а стебло схилилося до самої землі.
— Він помирає, — Роуз підбігла до рослини. — Він не витримає ще одного нападу.
— Використовуймо рослини! — Скорпіус вказав на дальні полиці. — Професор Лонґботтом казав, що Диявольські тенета реагують на тепло. А ці істоти — крижані!
— Ні, — Аліса заперечила. — Вони реагують на страх. Албусе, дай мені те зілля, що ти назвав «Рідким світлом».
Поки нападники проникали всередину через розчинені двері, діти діяли як злагоджений механізм. Роуз використовувала свої знання тактики, розставляючи пастки з горщиків Мандрагор. Скорпіус допомагав Албусу змішувати інгредієнти на ходу.
Коли перший нападник зробив крок до «Вічноцвіту», Аліса вилила зілля Албуса прямо в коріння гігантської Отруйної Тентакули, що росла поруч. Рослина, яка зазвичай була агресивною до всіх, раптом спалахнула внутрішнім золотим світлом. Її ліани вистрілили вперед, наче батоги, обплітаючи нападників.
Нападники намагалися зрізати ліани своїми серпами, але тентакула, наповнена «Рідким світлом», була занадто сильною. Кожен дотик ліани викликав спалах магічної енергії, яка обпікала сірі плащі.
— Це не магія паличок! — крикнув один із нападників, його голос був повний болю. — Це примітивна сила землі!
— Це сила життя! — вигукнула Аліса. Вона підняла руки, і навколо неї почали кружляти сріблясті іскри. Вона вперше свідомо використовувала свій дар Відлуння. — Ви не можете вкрасти те, що вам не належить!
Раптом у теплицю увірвався Невіл Лонґботтом. Він виглядав лютим. У його руках був не тільки меч Ґрифіндору, а й цілий оберемок магічного насіння.
— Геть від моєї доньки! — прогримів він.
Невіл підкинув насіння в повітря, і воно миттєво проросло прямо в польоті, перетворюючись на густу стіну колючого чагарнику, що відгородив дітей від нападників. Нападники, зрозумівши, що перевага втрачена, почали розчинятися в тумані, залишаючи по собі лише запах сірки.
Невіл підбіг до дітей, важко дихаючи. Він оглянув кожного, і коли переконався, що всі цілі, його гнів змінився на полегшення, а потім — на серйозність.
— Як ви тут опинилися? — запитав він, дивлячись на Алісу.
— Вони хотіли забрати Серце, тату, — сказала вона, вказуючи на «Вічноцвіт». — Ми не могли чекати аврорів. Магія в замку надто повільна зараз.
Невіл подивився на рослину. Завдяки зіллю Албуса та втручанню Аліси, квітка почала ледь помітно пульсувати слабким рожевим світлом. Вона не одужала, але вона вижила.
— Ви врятували його, — тихо сказав Невіл. Він повернувся до Албуса. — Твоє зілля... це була блискуча ідея. Ти використав стабілізатор з пилу чорного кореня?
— Так, професоре, — Албус опустив голову. — Вибачте, що ми порушили наказ.
— Накази існують для миру, — пролунав голос Гаррі Поттера з порога теплиці. Він увійшов, тримаючи паличку наготові, але побачивши розгром, повільно її опустив. — Під час війни існують лише дії.
Гаррі підійшов до Албуса і поклав руку йому на плече. Потім він подивився на Роуз та Скорпіуса.
— Ви діяли як команда. Але ви повинні розуміти: тепер Сайлас Вейн знає, що в цьому замку йому протистоїть не тільки Міністерство. Він знає про вас.
Луна Лавґуд, яка з’явилася позаду Гаррі, підійшла до Аліси й поправила її волосся.
— Твої срібні нитки стали золотими, — посміхнулася вона. — Але будь обережна. Золото приваблює не тільки друзів, а й сорок. А Сайлас Вейн — дуже велика сорока.
Тієї ночі діти не повернулися до своїх спалень. Невіл і Луна залишили їх у своєму будиночку біля лісу, під захистом найдавніших заклять землі. Поки діти спали, дорослі сиділи біля каміна.
— Це тільки початок, Гаррі, — сказав Невіл, очищаючи свій меч. — Вони атакують наші джерела. Наступним буде не замок. Наступним буде Міністерство.
— Знаю, — відповів Гаррі, дивлячись на вогонь, який горів нерівно, наче теж боровся за виживання. — Вейн готує свій Маніфест. Він хоче, щоб весь світ почув його голос. І я боюся, що багато хто його послухає.