РОЗДІЛ 27: Геловін без вогнів

Геловін у Гоґвортсі завжди був синонімом магічного достатку. Сотні гарбузів-ліхтарів, що ширяли під стелею, ріки вершкового пива, живі кажани та феєрверки, які вибухали кольоровими іскрами, не завдаючи шкоди. Але цього року свято нагадувало поминки по самій магії.
Велика зала була прикрашена за інерцією. Професор Флітвік, чиї закляття зазвичай трималися тижнями, був змушений щогодини поновлювати чари левітації для гарбузів. Вони висіли низько, іноді з глухим звуком падаючи прямо на столи, розбризкуючи м’якоть. Замість магічних вогнів на столах стояли звичайні воскові свічки — маґлівський спосіб освітлення, який Директорка Макґонеґел наказала використовувати для економії «внутрішньої енергії замку».
Аліса Лонґботтом сиділа за столом Рейвенклову, але її тарілка була порожньою. Вона бачила те, чого не бачили інші: чорні нитки, що раніше ховалися в підлозі та стінах, тепер почали обплітати навіть повітря. Вони тяглися до свічок, висмоктуючи з них тепло.
— Вони голодні, — прошепотіла Аліса.
— Хто? — Роуз відірвалася від своєї книги «Теоретичні межі чарів». Вона намагалася ігнорувати все довкола, занурившись у навчання, але її пальці, що стискали перо, були синіми від холоду.
— Тіні Сайласа Вейна. Вони тут. Вони чекають, поки ми розслабимося.
За столом Слизерину Албус та Скорпіус почувалися не краще. Албус відчував, як флакон у його кишені стає дедалі гарячішим. Пил чорного кореня реагував на щось у повітрі.
— Скорпі, подивися на викладацький стіл, — шепнув Албус.
Невіл Лонґботтом сидів, поклавши руку на руків’я своєї палички. Він не їв. Його погляд був прикутий до великих вхідних дверей. Поруч із ним Гаррі Поттер, який прибув до школи напередодні під виглядом додаткової охорони, напружено перешіптувався з Директоркою.
Макґонеґел піднялася, щоб виголосити традиційну промову, але щойно вона відкрила рот, сталося те, чого всі боялися.
Спершу згасли свічки. Не просто згасли, наче від вітру — полум’я кожної свічки на мить стало чорним, а потім схлопнулося саме в себе. Зала занурилася в абсолютну, непроглядну темряву. Це не була звичайна відсутність світла. Це була темрява, яка мала вагу. Вона тиснула на легені, заважаючи дихати.
— Лумос! — вигукнув хтось із ґрифіндорців.
— Лумос Максіма! — підхопили інші.
Але палички не запалювалися. Замість світла з кінчиків паличок виривався лише слабкий сірий дим, який миттєво розчинявся в повітрі.
— Спокійно! — голос Гаррі Поттера пролунав над натовпом, посилений магією, яка ще дивом працювала в його руках. — Всім залишатися на своїх місціях!
Раптом підлога Великої зали здригнулася. Це не був землетрус. Це був звук чогось велетенського, що рухалося прямо під камінням. У центрі зали, між столами Ґрифіндору та Слизерину, кам’яні плити почали розсуватися з жахливим скреготом.
З провалу почало підніматися бліде, фосфоресцентне сяйво. Це була не магія світла, а магія розпаду. У цьому сяйві діти побачили постать. Це був високий чарівник у білосніжній мантії, яка здавалася зробленою з вибіленого полотна. Його обличчя було приховане срібною маскою без прорізів для очей.
— Сайлас Вейн... — прошепотів Скорпіус, хоча всі розуміли, що це лише магічна проєкція, а не сама людина.
— Чарівники Гоґвортсу! — голос постаті був мелодійним, наче дзвін, але від нього замерзала кров у жилах. — Ви святкуєте день смерті, не усвідомлюючи, що самі є мерцями. Ви — паразити на тілі Первозданної Магії. Ви витрачаєте дар богів на те, щоб запалити вогник у гарбузі.
У залі запала тиша, в якій було чути лише стукіт зубів від холоду.
— «Орден Чистої Магії» прийшов, щоб повернути борг, — продовжувала проєкція. — Сьогодні ми забираємо те, що ви не заслуговуєте. Ми перекриваємо останню артерію. Відсьогодні Гоґвортс — це не школа. Це в’язниця для тих, хто розтратив свій спадок. Якщо ви хочете зберегти своє життя — віддайте нам «Серце». Віддайте нам те, що Лонґботтом ховає у своїх теплицях.
Гаррі Поттер зробив крок вперед, виходячи на світло проєкції. Його паличка в руках вібрувала від напруги. — Цього не буде, Вейн. Ти не забереш у дітей їхній дім.
— Хлопчик-що-вижив... — проєкція нахилила голову. — Ти боровся за світ, у якому магія стає дедалі слабшою. Ти захищав сквибів та маґлів, поки твоє власне коріння гнило. Подивися навколо, Гаррі. Твій син на Слизерині не тому, що він амбітний. А тому, що він відчуває — стара система помирає.
Албус відчув, як сотні поглядів звернулися на нього. Він стиснув кулаки.
— Досить! — крикнув Невіл Лонґботтом. Він не став використовувати паличку. Він витягнув меч Ґрифіндору, який раптом спалахнув рубіновим світлом, розрізаючи темряву. — Ти не маєш тут влади, поки стоїть це каміння!
Меч розітнув повітря, і проєкція Сайласа Вейна почала розпадатися на тисячі синіх іскор. Але перед тим, як зникнути, маска повернулася до Аліси.
— Відлуння... — прошепотів голос у її голові. — Твій голос належить нам.
Проєкція зникла, але темрява не розсіялася. Навпаки, холод став нестерпним. Стіни Великої зали почали вкриватися чорним інеєм. Учні почали кричати, коли побачили, що їхні власні тіні на підлозі почали жити своїм життям, намагаючись відірватися від ніг.
— Всі за мною! — командував Гаррі. — Невіле, тримай тил! Старости, зберіть молодшокурсників!
Аліса в цей час стояла посеред зали, заплющивши очі. Вона бачила «вузли», якими корені трималися за фундамент.
— Туди! — вказала вона на лівий кут біля дверей. — Там головна жила!
Албус розмахнувся і кинув кубок із сумішшю прямо в гущу чорних коренів. Щойно пил торкнувся їх, пролунав шиплячий звук, як від розпеченого заліза у воді. Корені почали стрімко всихати, відпускаючи двері.
Невіл підбіг до дверей і своїм плечем, а потім за допомогою меча, вибив замок, який уже не був магічним. — Вперед! Всі в коридори! До веж!
Сотні студентів висипали з Великої зали. Гоґвортс перетворився на лабіринт жаху. Сходи не рухалися, картини кричали від болю, а привиди, що раніше були просто прозорими, тепер стали темними плямами, що літали коридорами, благаючи про допомогу.
Коли четвірка друзів опинилася в безпеці (відносно) у коридорі третього поверху, вони зупинилися, щоб перевести подих.
— Це був лише початок, — сказав Скорпіус, дивлячись на свої руки, вкриті сажею. — Вейн не хотів нас вбити сьогодні. Він хотів показати, що він уже всередині.
— Він назвав мене Відлунням... — тихо сказала Аліса. — Він знає, що я чую замок.
Албус подивився на Гаррі та Невіла, які намагалися заспокоїти натовп першокурсників неподалік. Його батько виглядав безсилим. Герой, чия сила залежала від світу, який зараз руйнувався.
— Нам треба знайти «Серце», — сказав Албус друзям. — Поки він не прийшов за ним сам.
Тієї ночі в Гоґвортсі ніхто не спав. Замок стогнав від холоду, а на стінах замість гербів факультетів почали проявлятися дивні руни — руни Ордену Чистої Магії. Свято Геловіну закінчилося, і почалася довга ніч, яка могла тривати вічно.