РОЗДІЛ 24: Заборонений ліс шепоче

Хід під кабінетом зіллеваріння не був схожий на жоден із коридорів Гоґвортсу. Сходи швидко закінчилися, поступившись місцем похилому тунелю, стіни якого складалися не з каменю, а з гігантського, закам’янілого коріння. Воно перепліталося над головами дітей, утворюючи живі склепіння. Повітря тут було густим і пахло вологою землею та озоном, як перед сильною грозою.
— Дивіться на стіни, — прошепотіла Роуз, підносячи паличку ближче до коріння. — Це не просто дерево. Воно вкрите рунами.
Скорпіус примружився, розглядаючи стародавні знаки, що ледь помітно світилися під шаром пилу. — Це прадавня кельтська магія. Оґам... Але ці руни не висічені. Вони виросли на дереві. Це вегетативна магія, Роуз. Так будували світ до появи паличок.
— Ми йдемо в бік озера, — зауважив Албус, дивлячись на ухил тунелю. — Чи навіть далі.
Аліса йшла попереду всіх. Вона не потребувала «Лумоса». Її очі в цій напівтемряві здавалися сріблястими дзеркалами. Вона відчувала, як стіни тунелю вібрують. Це не був «Глухий Шум», який лякав привидів. Це був стогін. Замок скаржився їй на те, що його вени перетиснуті.
Через сорок хвилин виснажливої подорожі тунель почав різко підніматися вгору. Замість кам’яної підлоги під ногами з’явилася м’яка хвоя та опале листя. Нарешті вони побачили світло — але не яскраве денне, а бліде, примарне сяйво місяця, що пробивалося крізь густі крони.
Вони вийшли крізь тріщину в гігантському дубі, що був настільки старим, що його стовбур нагадував стіну фортеці. Навколо них височів Заборонений ліс.
— Ми на території лісу, — Скорпіус озирнувся назад, де на горизонті, наче поранений велетень, темнів замок Гоґвортс. — Нам не можна тут бути. Професор Лонґботтом сказав, що ліс закритий.
— Ліс не закритий, — тихо відповіла Аліса, роблячи крок на відкриту галявину. — Він просто намагається сховатися. Ви чуєте?
Хлопці та Роуз затамували подих. Спочатку була тиша. Але потім вони почули це — тихий, монотонний шепіт тисяч листків. Це не був звук вітру. Це був багатоголосий хор, що повторював одне й те саме слово на тисячі ладів.
«Попіл... Попіл... Попіл...»
— Він каже, що магія стає попелом, — переклала Аліса. Вона підійшла до найближчої берези й поклала долоню на її білу кору. Дерево миттєво здригнулося, і кілька листків упали на землю, ставши сірими ще до того, як торкнулися трави.
— Хто тут? — раптом пролунав глибокий, звучний голос.
З тіні дерев вийшла постать. Наполовину людина, наполовину кінь. Кентавр Фіренц виглядав набагато старшим, ніж на сторінках підручників історії. Його колись золотава шерсть стала попелястою, а на грудях виднілися глибокі шрами, що світилися блідо-блакитним світлом. У руках він тримав довгий лук, але стріла не була накладена на тятиву.
— Діти Поттера, Візлі та Лонґботтома... — промовив Фіренц, зупиняючись за кілька кроків від них. Його блакитні очі, ясні, як літнє небо, вивчали їх із сумішшю жалю та надії. — І син Малфоя. Зірки не брехали. Вони казали, що ви прийдете з-під землі.
— Професоре Фіренц, — Албус зробив крок вперед. — Ви знаєте, що відбувається з лісом? Чому магія зникає?
Кентавр подивився вгору, на нічне небо. Учні теж підвели очі. Те, що вони побачили, змусило їх здригнутися. Зазвичай нічне небо над Гоґвортсом було всіяне зорями, але зараз вони здавалися тьмяними плямами. Чумацький Шлях виглядав як брудна смуга диму.
— Зірки не просто гаснуть, молодий Поттере, — сказав Фіренц. — Їх закриває завіса. Магічне поле Землі, яке ми називаємо «Небесним Океаном», виснажується. Ви бачили чорні корені?
— Так, у теплиці та під замком, — підтвердила Роуз.
— Це лише симптоми, — Фіренц підійшов до центру галявини. — Кентаври спостерігали за цим роками. Все почалося тихо. Спочатку зникли джерела в Альпах. Потім замовкли ліси Амазонки. Тепер черга дійшла до серця магічного світу — Гоґвортсу. Хтось знайшов спосіб «перетиснути» артерії світу.
— Навіщо? — запитав Скорпіус. — Кому потрібно, щоб магія зникла? Це ж знищить усіх нас.
Фіренц сумно посміхнувся. — Магія не зникає безслідно. Вона просто перетікає в інше місце. Той, хто це робить, не хоче знищити магію. Він хоче її зосередити. Зробити її своєю особистою власністю. Ви бачили Садівника?
Аліса кивнула, її голос ледь тремтів: — Я бачила його обличчя в землі. Він співав...
— Сайлас Вейн, — промовив Фіренц, і від цього імені дерева навколо зашуміли сильніше. — Колись він був Невимовцем у Відділі таємниць. Він вважав, що магія — це дорогоцінний ресурс, який чарівники витрачають даремно на побутові закляття та розваги. Його ідеологія проста: магія має належати лише тим, хто здатний нею керувати, а не тим, хто її «розпорошує».
— Мій тато шукає його! — вигукнув Албус. — Герміона... Міністерство розслідує його діяльність!
— Міністерство шукає людину, — відповів Фіренц. — Але Вейн перестав бути просто людиною. Він став частиною мережі. Він вріс у коріння світу. Він отруює їх своєю волею, змушуючи магію стікатися до одного центру.
Раптом ліс навколо них завмер. Шепіт листків припинився. Тварини, що десь далеко видавали звуки, замовкли. Фіренц різко обернувся, накладаючи стрілу на тятиву.
— Тікайте, — наказав він. — Він почув моє ім’я.
З-за дерев почали виповзати ті самі чорні корені, які вони бачили в підземеллі. Але тут, у лісі, вони були іншими. Вони не просто повзли по землі — вони набували форм. З коріння та гілок почали формуватися подоби вовків та великих птахів. Їхні очі світилися тим самим мертвим синім світлом, яке Аліса бачила в підземеллі.
— До дуба! Швидше! — закричав Фіренц, випускаючи стрілу. Стріла, випущена кентавром, спалахнула в повітрі чистим білим світлом. Коли вона влучила в одного з «кореневих вовків», той розсипався на тирсу, але на його місці миттєво виникли два нових.
Діти кинулися до гігантського дуба. Скорпіус і Роуз застрибнули всередину першими. Албус зупинився, щоб допомогти Алісі, але вона завмерла, дивлячись на одного з монстрів.
— Він не хоче нас вбити, — прошепотіла вона. — Він хоче позначити нас.
— Алісо, біжи! — Албус схопив її за руку і буквально втягнув у тріщину дуба.
Фіренц стояв на галявині, оточений десятками чорних створінь. Він подивився на дітей востаннє. — Пам’ятайте, — вигукнув він крізь гуркіт битви. — Зірки не гаснуть назавжди! Вони лише чекають на світанок! Шукайте «Серце Лісу»! Тільки воно може очистити коріння!
Албус, Скорпіус, Роуз та Аліса полетіли вниз тунелем. Цього разу вони не йшли — вони ковзали, наче по гірці, бо тунель сам почав звужуватися, виштовхуючи їх геть.
Через кілька хвилин вони вилетіли в кабінет зіллеваріння. Провал у підлозі миттєво затягнувся кам’яними плитами, наче його ніколи й не було. В кабінеті було порожньо — Слизнорт, очевидно, пішов кликати на допомогу, а вчителі ще не встигли прибути.
Вони лежали на підлозі, важко дихаючи, вкриті попелом і хвоєю.
— «Серце Лісу», — прошепотіла Роуз, поправляючи розпатлане волосся. — Це легенда. Мій тато казав, що це перший саджанець, з якого виріс увесь світ.
— Мій тато знає, де воно, — сказала Аліса, підводячись. Її погляд був спрямований у вікно, де над Забороненим лісом піднімалося дивне, синювате заграво. — Він тримав його в руках сьогодні вранці в теплиці. Те, що він називав «Вічноцвітом»... це і є Серце. І воно помирає.
У цей момент двері кабінету розчинилися. На порозі стояв Невіл Лонґботтом. Його обличчя було блідим, а в руках він стискав паличку. Позаду нього стояв Гаррі Поттер.
— Тату? — прошепотів Албус.
Гаррі зробив крок уперед. Він не виглядав сердитим. Він виглядав смертельно наляканим. — Ми щойно отримали повідомлення від кентаврів, — сказав Гаррі. — Фіренц зник. Весь його табун каже, що ліс «забрав його». Що ви там робили?
Аліса підійшла до батька і взяла його за руку. — Тату, «Вічноцвіт» не просто зів’яв. Його вбиває Сайлас Вейн. І ми бачили його слуг.
Невіл і Гаррі перезирнулися. В кабінеті запала важка тиша. Світ чарівників щойно став набагато меншим і небезпечнішим.