РОЗДІЛ 21: Вечеря з привидами

Вечеря підходила до кінця, але звичного відчуття ситості та затишку не було. Замість цього залу наповнював холодний протяг, який, здавалося, йшов не від вікон, а прямо з-під кам’яних плит підлоги.

Албус та Скорпіус перезирнулися. За столом Слизерину панувала тиша, незвична для першого вечора. Старшокурсники похмуро порпалися в тарілках, а старости раз у раз поглядали на викладацький стіл, де Невіл Лонґботтом про щось гаряче шепотівся з професором Флітвіком.

— Дивіться, — Скорпіус кивнув у бік стіни.

З каменю повільно почали виходити привиди Гоґвортсу. Зазвичай їхня поява була урочистою — вони випливали сяючими, сріблястими, гордо розповідаючи історії про своє минуле. Але сьогодні вони виглядали... зношеними.

Майже-Безголовий-Нік, привид ґрифіндорської вежі, ледь тримався в повітрі. Його постать була настільки прозорою, що крізь його груди можна було прочитати напис на кубку, що стояв на столі. Він не летів, а наче волочив ноги по повітрю, і його голова небезпечно хилилася набік, набагато сильніше, ніж зазвичай.

— Сер Ніколасе! — покликала Аліса, підвівшись зі свого місця за столом Рейвенклову.

Привид зупинився. Його очі, що раніше іскрилися аристократичним запалом, тепер нагадували згаслі вуглинки.

— О, юна леді Лонґботтом... — прохрипів він. Його голос звучав як шелест сухого листя. — Вибачте мою неміч. У замку сьогодні... дуже сильний протяг.

— Ви майже прозорий, — прямо сказала Роуз, підходячи до Аліси. — Що відбувається? Вам боляче?

Нік спробував поправити свій комір, але його рука просто пройшла крізь тканину власного одягу. Він здригнувся.
— Привиди не відчувають болю так, як живі, місс Візлі. Але ми відчуваємо... порожнечу. Замок — це наше джерело. Він тримає нас тут, дає нам форму. Але зараз... я відчуваю, як мене вимиває. Наче я — малюнок на піску, а море підходить занадто близько.

Інші привиди — Товстий Чернець і Кривавий Барон — теж виглядали пригніченими. Барон, який завжди лякав усіх своєю присутністю, зараз просто сидів на лаві, і його срібляста кров на ланцюгах виглядала як звичайна сіра багнюка.

— Сер Ніколасе, ви бачили щось дивне в підземеллях чи вежах? — запитав Албус, який підійшов до дівчат разом зі Скорпіусом.

Привид озирнувся, перевіряючи, чи не чує їх хтось із викладачів.
— Глухий Шум, — прошепотів він. — Глибоко під кухнями, там, де колись були старі комори засновників. Там щось дихає. Не як людина і не як істота. Це звук магії, яка... кричить. Ми пробували спуститися туди, але Дама в Сірому не змогла пройти крізь стіни. Уявляєте? Привид не зміг пройти крізь стіну! Вона стала для неї твердою, як алмаз.

Аліса здригнулася. Вона згадала своє видіння коріння на стелі.
— Це через отруту, — сказала вона. — Магія стає твердою, коли вона помирає. Вона закам’яніває.

Нік хотів щось відповісти, але в цей момент він раптом смикнувся, його постать на мить спалахнула яскравим синім вогнем, і він просто... зник. На його місці залишилася лише легка хмарка диму, яка за секунду розвіялася під поривом холодного вітру.

У Великій залі запала мертва тиша. Студенти, які бачили це, завмерли з відкритими ротами. Привид не може просто так зникнути.

Макґонеґел миттєво підхопилася.
— Всім залишатися на своїх місцях! Старости, негайно ведіть свої факультети до віталень! Без паніки!

Невіл Лонґботтом зіскочив зі свого місця і побіг до того місця, де щойно стояв Нік. Він провів рукою в повітрі, намагаючись щось відчути, і його обличчя стало попільним. Він зустрів погляд Аліси. У його очах вона прочитала наказ: Йдіть звідси. Зараз же.

Але четвірка не збиралася просто йти спати. Коли потік учнів рушив до виходів, Албус схопив Скорпіуса за рукав, а той, у свою чергу, знак подав дівчатам.

— Ми не йдемо до віталень, — прошепотів Албус.
— Албусе, Макґонеґел сказала... — почала було Роуз, але Скорпіус перебив її:
— Вона сказала «без паніки», але сама панікує найбільше. Якщо привиди зникають, наступними можемо бути ми. Нік сказав про «Глухий Шум» під кухнями. Це в нашому крилі, у підземеллях.

— Моя мама завжди казала, що коли реальність тріщить, треба шукати місце, де звук найгучніший, — додала Аліса, її очі світилися дивним рішучим світлом. — Я відчуваю вібрацію. Вона йде знизу.

Використовуючи штовханину в коридорі, вони непомітно відділилися від натовпу. Слизеринці та рейвенкловці йшли в різні боки, що полегшило їхній маневр. Вони запірнули за важку гобеленову завісу, що зображувала полювання на єдинорогів, і опинилися в одному з секретних проходів, про які Албус знав від батька.

— Куди тепер? — запитала Роуз, дістаючи паличку. — Лумос!
Світло було слабким, воно постійно мерехтіло, наче паличка боролася з навколишньою темрявою.

— До кухонь, — сказав Албус. — Якщо магія закам’яніває, нам треба побачити це на власні очі.

Вони почали спускатися вниз, сходами, які ставали все холоднішими і слизькішими. Кожен їхній крок відгукувався дивним гулом, наче весь замок перетворився на велетенський порожній барабан. І десь там, у темряві, вони вперше почули те, про що говорив Нік.

Тук... Тук... Тук...

Це не було серцебиття. Це був звук молота, який повільно, але невпинно розбивав фундамент самого світу.