РОЗДІЛ 20: Сортування та сюрпризи

Замок Гоґвортсу завжди поставав перед першокурсниками як величне, осяяне тисячами вогнів диво. Але сьогодні, коли човни з першокурсниками випливли з-за скелі на середину Чорного озера, подих захоплення в багатьох переріс у тривожне шепотіння.

Замок виглядав потьмянілим. Його вікна світилися не теплим золотом, а блідим, ледь помітним жовтим світлом. Вежі, здавалося, стали тоншими на тлі важкого, беззоряного неба.

Аліса Лонґботтом сиділа в човні разом з Албусом, Роуз та Скорпіусом. Вона опустила руку у воду. Вода була не просто холодною — вона здавалася густою і мертвою. Сріблясті нитки, які Аліса бачила раніше, тут, біля підніжжя замку, сплуталися у величезний, понівечений вузол.

— Замок хворий, — тихо промовила вона. — Він важко дихає.

Гаґрід, який вів човни, почув її. Він обернувся, і в його густій бороді блиснула тривожна тінь.
— Не кажи так, маленька Лонґботтом. Гоґвортс стояв тисячу років і ще стільки ж стоятиме. Просто... туман сьогодні невдалий.

Але Гаґрід уникав її погляду. Його ліхтар, який зазвичай горів яскраво, зараз ледь блимав, наче в ньому закінчувалася олія, хоча він був магічним.

Коли діти увійшли до Великої зали, шепіт посилився. Зачарована стеля, що мала б відображати нічне небо, була вкрита густими сірими хмарами, крізь які не пробивалося жодної зірки. Свічки, що плавали в повітрі, постійно змінювали висоту, наче не могли знайти точку опори.

За викладацьким столом Невіл, тепер уже професор Лонґботтом, сидів поруч із Директоркою Макґонеґел. Він зустрів погляд Аліси й ледь помітно кивнув, підбадьорюючи її. Драко Малфой, який був запрошений як почесний гість (і один із меценатів школи), сидів з краю, напружено стискаючи срібну ручку свого ціпка.

Макґонеґел піднялася. Вона виглядала ще старішою, ніж двадцять років тому, але її постава залишалася незламною.
— Вітаю нових учнів. Починаємо церемонію Сортування.

Вона дістала Сортувальний капелюх. Він виглядав ще більш латаним і зношеним. Коли Капелюх заспівав, його голос був хрипким, а слова змусили залу заніміти:

«Колись я бачив силу в кожнім домі,
Коли коріння магії було міцним.
Та нині тіні ходять невідомі,
І світ стає прозорим, наче дим.
Чи знайдеш ти у серці іскру світла,
Коли загасне вогник на межі?
Чи правда в твоїй пам’яті розквітла,
Чи зникне магія в холодній чужині?»

— Це не схоже на звичайну пісню, — шепнула Роуз.
— Це попередження, — відповів Скорпіус.

Сортування почалося.

— Візлі, Роуз!
Капелюх ледь торкнувся її рудої голови.
— РЕЙВЕНКЛОВ! — вигукнув він.
Стіл Рейвенклову вибухнув оплесками. Герміона, якби була тут, напевно, здивувалася б, але Роуз завжди була більше про логіку та знання, ніж про чисту відвагу.

— Малфой, Скорпіус!
Зала затихла. Скорпіус повільно підійшов до стільця. Капелюх довго мовчав, наче роздумував над чимось складним.
— СЛИЗЕРИН!
Скорпіус видихнув і попрямував до столу, де його зустріли стриманими кивками. Драко з-за столу ледь помітно розслабив плечі.

— Поттер, Албус Северус!
У залі почувся гучний шепіт. Кожен витягував шию, щоб побачити сина «Хлопчика, що вижив». Албус сів на стілець, його обличчя було блідим.
— Слизерин? Чи Ґрифіндор? — шепотів Капелюх так, що чути було лише Албусу. — Ти шукаєш свій шлях, не такий, як у батька. Ти хочеш глибини, ти хочеш довести свою цінність через мудрість та амбіції...
— СЛИЗЕРИН!

Тиша була приголомшливою. Син Гаррі Поттера — на Слизерині. Але потім один стіл почав аплодувати. Це був Скорпіус. Він стояв і ляскав у долоні найголосніше за всіх. Албус посміхнувся йому і сів поруч.

І нарешті...
— Лонґботтом, Аліса!

Невіл подався вперед. Луна, яка спостерігала за церемонією через спеціальні окуляри з галереї для гостей, затамувала подих.

Щойно Капелюх торкнувся голови Аліси, дівчинка заплющила очі. Але вона не почула голосу всередині. Вона відчула крик. Капелюх здригнувся.

— Ох... — прошепотів Капелюх. — Я бачу твоїми очима, дитино. Ти бачиш те, що помирає. Ти бачиш коріння, що гниє під цим замком. Ти не просто учениця... ти Відлуння. Твій розум належить зіркам, а серце — землі. Де мені тебе сховати? В Ґрифіндор, де твоя сміливість стане твоєю загибеллю? Чи в Рейвенклов, де твоє знання стане твоїм тягарем?

Минуло дві хвилини. Три. Зала почала непокоїтися. Це була справжня «Капелюшна дилема».

— Будь ласка, — прошепотіла Аліса Капелюху. — Я хочу допомогти замку.

— Тоді йди туди, де знання — це зброя, — відповів Капелюх.
— РЕЙВЕНКЛОВ!

Аліса зняла Капелюх і відчула, як її долоні горять. Вона сіла поруч із Роуз, яка відразу схопила її за руку.

Коли церемонія закінчилася, Макґонеґел знову встала.
— Цього року, — почала вона, і її голос трохи здригнувся, — ми запроваджуємо нові правила. У зв'язку з... технічними труднощами, використання магії в коридорах суворо заборонено. Всі заняття будуть зосереджені на теоретичній підготовці. Також Заборонений ліс відсьогодні є закритим абсолютно для всіх, включаючи персонал, окрім професора Лонґботтома.

По залі прокотився гул невдоволення.
— А тепер — бенкет! — вигукнула Директорка.

На столах з'явилася їжа, але вона була дивною. Пироги здавалися несмачними, соки — розведеними водою, а золотий посуд виглядав тьмяним. Магія, яка зазвичай створювала цей достаток, явно давала збої.

— Ви бачите це? — запитала Аліса, дивлячись на Албуса та Скорпіуса через прохід між столами.
— Їжа пахне пилом, — підтвердив Скорпіус, відсуваючи тарілку.

Раптом один зі скляних кубків на столі викладачів тріснув сам по собі. Невіл і Драко одночасно підхопилися на ноги.

— Це почалося, — прошепотіла Аліса.

Вона подивилася вгору. Сірі хмари на стелі Великої зали розступилися на мить, і замість неба вона побачила величезне, розгалужене коріння, що пронизувало простір над ними. Коріння було чорним, і з нього капала густа, темна рідина, що випаровувалася, не долітаючи до підлоги.