РОЗДІЛ 17: 20 років по тому.Дім на узліссі

Сонце над Гоґвортсом ще не зійшло, але небо вже забарвилося у колір стиглої сливи, коли Невіл Лонґботтом вийшов на ґанок свого дому.

Їхня оселя, яку Луна лагідно називала «Вічнозеленою Обителлю», стояла на самому краї Забороненого лісу. Це була химерна споруда: наполовину кам’яна вежа, наполовину велетенська скляна оранжерея. Стіни будинку були густо обплетені магічним плющем, який влітку тихо мурликав, коли повз нього проходили люди, а взимку світився м’яким фосфоресцентним світлом.

Невіл глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря. У свої тридцять сім він виглядав міцним і впевненим. Шрами на обличчі — пам'ять про останній рік війни та Керроу — з роками не зникли, але розгладилися, ставши частиною його історії, а не ознакою болю. Він поправив пояс із садовими інструментами й попрямував до «Теплиці №0» — його особистого святилища.

Сьогодні був особливий день. Перше вересня. День, коли їхні діти — Лоркан та Аліса — мали вирушити до Гоґвортсу. Для Лоркана це був уже третій курс, а от для маленької Аліси — перший.

Увійшовши до теплиці, Невіл відразу відчув щось неладне. Зазвичай тут панував хаос звуків: чхання мандрагор, сопіння стрибаючих цибулин, шурхіт ліан. Але сьогодні було тихо. Надто тихо.

Він підійшов до центрального постаменту, де у срібному горщику росла Aeterna Magica — «Вічноцвіт», стародавня рослина, яку він привіз з експедиції до Гімалаїв разом із Луною десять років тому. Кажуть, цей цвіт живиться безпосередньо магічним фоном землі. Якщо магія у світі сильна — пелюстки сяють золотом. Якщо слабшає — тьмяніють.

Серце Невіла стиснулося. Квітка була сірою. Не просто зів’ялою, а такою, наче з неї висмоктали всі барви, залишивши лише попіл.

— Вона не хвора, Невіле, — пролунав тихий, мрійливий голос за його спиною.

Він обернувся. У дверях теплиці стояла Луна. Вона була вдягнена у свій фірмовий яскраво-жовтий халат, розписаний зображеннями неіснуючих істот, а у волоссі, яке все ще нагадувало розплавлене срібло, заплуталася пара справжніх живих світлячків. На шиї в неї теліпалося намисто з пробок від вершкового пива — вона носила його «на щастя» щоразу, коли діти їхали з дому.

— Луно, подивися на неї, — Невіл вказав на сіру квітку. — Я перевірив ґрунт, вологість, закляття стабілізації... Все в нормі. Але вона помирає.

Луна підійшла ближче, її очі — великі, ясні та сповнені якоїсь дивної мудрості — прискіпливо вивчали рослину. Вона не торкнулася її паличкою. Замість цього вона просто піднесла долоню до пелюсток.

— Магія йде, — прошепотіла вона. — Наче вода з дірявого глечика. Мозкошмиги сьогодні такі неспокійні, вони просто рояться навколо Гоґвортсу. Вони відчувають порожнечу.

Невіл підійшов і обійняв дружину за плечі. Від неї завжди пахло сухою лавандою та далекими мандрами.
— Ти думаєш, це те саме, про що Гаррі писав у листі минулого тижня? Випадки в Годріковій западині?
— Там зникли три домовики, — кивнула Луна. — Просто розчинилися в повітрі. Чарівники думали, що вони втекли, але домовики не тікають від любові. Вони зникли, бо їхня внутрішня магія більше не мала за що триматися.

Невіл похмуро подивився на Заборонений ліс, верхівки дерев якого вже почали золотитися під першим промінням сонця. Він знав цей ліс як свої п'ять пальців. І він бачив: за останній місяць ліс став... тихішим. Кентаври не виходили на зв'язок, а єдинорогів не бачили біля водопою вже кілька тижнів.

— Треба зібрати дітей, — сказав Невіл, намагаючись відігнати тривожні думки. — Ми не маємо псувати Алісі її перший день.

Сніданок у домі Лонґботтомів був хаотичним, як і завжди. Лоркан, високий і худорлявий хлопець із батьковим підборіддям та материними очима, намагався за допомогою закляття змусити свої підручники самостійно пакуватися у валізу. Виходило кепсько — підручник з «Історії магії» вперто намагався вкусити його за палець.

— Використовуй руки, Лоркане, — посміхнувся Невіл, сідаючи за стіл. — Магія сьогодні примхлива.

Аліса, одинадцятирічна дівчинка з копицею каштанового волосся, яке стирчало в усі боки, сиділа на краєчку стільця, не торкаючись своєї вівсянки. Вона стискала в руках нову паличку — вишневе дерево, серцевина з волосини єдинорога.

— Тату, а якщо Капелюх не знатиме, куди мене відправити? — тихо запитала вона. — Мама каже, що я бачу «срібні нитки», але я не бачу їх у підручниках. Я бачу їх навколо людей.

Невіл подивився на доньку. Аліса з дитинства була особливою. Вона могла сказати, що хтось прийде в гості за годину до стуку в двері, або відчути, що рослина хоче «пити», хоча земля була вологою. Вона була справжнім союзом Невілового відчуття природи та Луниної інтуїції.

— Капелюх завжди знає, де твоє серце, сонечко, — м’яко сказала Луна, розливаючи чай, який пахнув квітами бузини. — Головне — не бійся того, що бачиш. Навіть якщо інші цього не бачать.

Раптом у вікно постукала сова. Це був великий сич із міністерською печаткою. Невіл розпечатав конверт.

«Невіле, зустрівся зі мною на платформі за десять хвилин до відправлення. Є новини від аврорів. Це серйозніше, ніж ми думали. Гаррі».

Невіл переглянувся з Луною. Вона лише злегка кивнула, її очі стали серйозними.

— Так, сімейна команда! — Невіл плеснув у долоні, намагаючись надати голосу бадьорості. — Доїдайте грінки. Поїзд не чекатиме. Алісо, перевір, чи ти взяла свій мідний котел. Лоркане, залиш книжку в спокої, вона просто не хоче розлучатися з полицею.

Поки діти бігали по кімнатах, Невіл на мить зупинився біля вікна. Він подивився на Гоґвортс, що виднівся на горизонті. Величний замок завжди здавався непорушною скелею, вічним символом магії. Але сьогодні, у світлі вранішнього сонця, Невілу здалося, що тіні навколо веж були надто довгими.

Він відчув легкий дотик Луни до своєї руки.
— Ми захистимо їх, — прошепотіла вона.
— За будь-яку ціну, — відповів він.

Вони взяли валізи, і дім на узліссі залишився порожнім, лише сіра квітка в теплиці продовжувала повільно осипатися, наче магічний пісочний годинник, час якого майже вичерпано.